Історія першої в Каїрі сучасної книгарні "Диван", відкритої двома сестрами з подругою - молодими жінками з привілейованих родин, в яких знають досконІсторія першої в Каїрі сучасної книгарні "Диван", відкритої двома сестрами з подругою - молодими жінками з привілейованих родин, в яких знають досконало англійську, але не вміють читати рідною арабською. Керування книгарнею для цих жінок - це також пошуки свого коріння й ідентичності.
Так, розмірковуючи про єгиптологію, авторка мемуарів розуміє: минуле Єгипту вони знають лише за посередництвом західноєвропейських дослідників - а де ж їхнє місце в контексті наукових студій і доступу до власної історії?
Сперечаючись з приводу періодичних заборон ісламською владою книг, як-от "Тисячі й однієї ночі", авторка міркує: але ж кожен десятий єгиптянин - християнин-копт, а мусульмани завоювали країну лише у 7 столітті - то хто кого тут утискає?
Опікуючись полицями класичної літератури в книгарні, жінка визнає: більшість єгиптян, як і вона, не здатні читати класичні твори навіть земляків-лауреатів Нобелівки, тому що вони не володіють літературною арабською, якою видані книги. Періодичні спроби неурядових організацій добитися друку книг загальнодоступною формою арабської щоразу зазнають невдачі.
Про перипетії ведення бізнесу жінками в чоловічому мусульманському світі, про хабарі (які вона заплутано виправдовує як спосіб підірвати бюрократичну систему зсередини), про нелегальне відеоспостереження за своїми працівниками (знову ж, вона не соромиться цього зловживання своєю керівною посадою) - все це дуже цікаво читати, хоч подекуди і дратує.
Цікаво про культурний і соціальний ландшафт Каїру: наслідки французької, згодом англійської колонізації. Протиставлення слабкої державної освіти і приватних англійських шкіл, класовість, релігійні впливи, місце жінки в публічному просторі й шухлядковий фемінізм чоловіків: доньок вони вчать досягати успіху в суспільстві, а дружин обмежують кухнею і дітьми.
Сподобалось, як у тоненькій книзі на 200 сторінок авторка охопила так багато тем, ще й переважно через призму книг, які сама обирала для продажу і які замовляли її клієнти.
Наприкінці авторка емігрує до Лондона - метрополії, яку досі звинувачувала в колонізаційній політиці стосовно Єгипту. Це так, якби ми їхали до москви, за її логікою. Може, й не дивно, що в Лондоні вона не знаходить свого місця у книжковому бізнесі. З її слів, книжковий ринок в Британії - більш вимогливий й інтелектуалізований....more
"Майстер корабля" чи-то зі школи, чи все-таки вже зі студентських років для мене один з рідкісних міських, а отже, улюблених романів української літер"Майстер корабля" чи-то зі школи, чи все-таки вже зі студентських років для мене один з рідкісних міських, а отже, улюблених романів української літератури. Хоча зовсім забулося, що він про Одесу. Вже перечитуючи, поволі згадувалося, що це ж про Яновського і Довженка. Але цілковито можна зрозуміти, який шедевр щойно прочитано, - тільки якщо одразу прослухати годинну лекцію Віри Агеєвої про "Майстра". Це наш перший модерний роман і в ньому пластів - не перелічити. З того, що запам'яталося:
- автобіографічний зріз (окрім Довженка і Яновського, який працював редактором на кіностудії, жіночий образ змальовано з уславленої балерини, яка після шаленого успіху на сцені Одеської опери провела роки в таборах);
- данина харизмі та опис феномену Голлівуду біля Чорного моря - Одеської кіностудії 1920-х років;
- теоретичні студії на тему писання (бо з Йогансенової розвідки 'Як будується оповідання', поклавши руку на серце, ну нічого не навчишся, зауважує Агеєва);
- експеримент з формою розповіді (стирання дистанції між автором і його твором, а також автором і читачем, відсутність поділу на розділи чи хоча б видимість переходу між частинами творів, присвячених різним персонажам);
- прикладні начерки про роботу над кінострічками, включно з технічним боком справи.
Подих захоплює від усвідомлення, яким феноменом є цей твір 25-річного Юрія Яновського. На жаль, перший роман водночас став вершиною його творчості. Після "Майстра корабля" творчий шлях Яновського одразу розпочав спуск донизу. Це якщо говорити про мистецьку вартість, бо на позір життя налагодилося після присудження йому сталінської премії. Це трапилося акурат коли письменник уже розпродував свою унікальну бібліотеку, щоб не померти з голоду. Премія врятувала йому життя. Але що то за життя було - можна запідозрити хоча б від прочитання "Вершників": неймовірні описи дитинства в таврійських степах поступово переходять в чортівщину про соціалістичну революцію і доблесну боротьбу пролетаріату. Аж страшно проти ночі було читати й усвідомлювати, що хоч радянська система не знищила письменника фізично, але перетворила його на кріпового покруча....more
Автобіографічна розповідь Олекси Грищенка про півторарічне перебування в Стамбулі, який для нього є насамперед Констянтинополем або Царгородом. Оце укАвтобіографічна розповідь Олекси Грищенка про півторарічне перебування в Стамбулі, який для нього є насамперед Констянтинополем або Царгородом. Оце українсько-візантійське бачення колишньої величної столиці християнського світу витримує в автора усі випробування дійсністю.
В мусульманському оточенні, де храми перетворені на мечеті і стіни з мозаїками і фресками замальовані вапном, - Грищенко knows better, як-то кажуть. Спостерігаючи якусь мусульманську обрядову ходу і бачачи юнака на коні, не вагаючись, коментує: "ну просто святий Юрій з наших образІв", жінка в традиційному одязі і молитві перед гробом ісламського святого - ну просто Оранта з наших ікон.
Переглядаючи давні фоліанти і милуючись перськими мініатюрами, Грищенко, знову ж таки, не дає себе ввести в оману й, дотримуючись "лінії партії", незворушно коментує: "Перські мініятюри споріднені з нами. Загалом їхня мистецька система розвивається в іншому напрямку, ніж система ікон. Але вони мають точки зіткнення. Їх джерелом є Візантія". І вже майже істеричний сміх розбирає на його роздумування про те, що навіть "у турецьких лазнях воскресає Візантія. Архітектура, назви різних частин лазні - візантійські. Коли хтось стоїть у дверях, це ніби на наших іконах: постать, намальована в чорному отворі". Оце, що називається, правильний preconception - нічим не звести цього україно- і візантієфіла на манівці.
Книга написана Грищенком на основі тогочасних щоденників. Майже половина видання - це намагання художника якось впоратися з величезною кількістю вражень і налагодити сякий-такий побут, ускладнений тотальним безгрошів'ям і відсутністю даху над головою. Друга ж половина - значно цікавіша і структурованіша. А якщо ще й звірятися з доречно розміщеною у книзі картою Стамбулу - розповідь вкладається в дуже захопливий і мальовничий путівник. Окрім описів Софії, автор захоплює сповненими епічного закрою розповідями про візантійські вали (аж до сирот по шкірі від завивання імамів, що під'юджували оскаженілу після нічного шабашу армію османів до штурму Констянтинополя; від пошуків містянами останнього порятунку в стінах обложеної Софії; від легенди про розімкненого перед священиком муру, зсередини якого досі можна чути не закінчену ним відправу).
Зворушливі останні сторінки прощання з найбільш дорогими для художника місцями, як-от церквою Хора чи Кахріє Джамі, яку він називає найціннішою пам'яткою Візантії і без мозаїк якої, як стверджує Грищенко, " італійський Ренесанс не мав би суперника".
На цьому етапі читання я вже в унісон з автором промовила, що й загалом "природно припускати, що остання фаза візантійського мистецтва дала зародок новому Ренесансові навіть для Італії". Адже для Грищенка, вже зрозуміло, всі дороги ведуть до Констянтинополя))
Єдине, чого забракло в цій книзі (я читала діаспорне видання, але в сучасному українському перевиданні, гадаю, цього теж немає) - це красивих ілюстрацій. Тим паче, що намальовані Грищенком в Стамбулі акварелі та олійні полотна були представлені на виставці в Парижі й ілюстрували перше видання "Років у Царгороді" французькою мовою. Згодом автор сам переклав його для публікації українською....more
Від мінойців, розквіту і занепаду периклових Афін, через візантійську, венеційську, турецьку (з французьким і особливо англійським грабіжницьким вандаВід мінойців, розквіту і занепаду периклових Афін, через візантійську, венеційську, турецьку (з французьким і особливо англійським грабіжницьким вандалізмом) епохи в історії багатостраждального Парфенону, від етрусків і до римської воєнної слави й поразок, втілених у 113-кілометровому Адріановому валі в Британії, - це була прекрасна інтелектуальна і лірична подорож.
Отож винесений у заголовок щурячий шлях - це шлях втечі з Риму до Латинської Америки чи Африки, відкрити**spoiler alert** Це було щось неперевершене.
Отож винесений у заголовок щурячий шлях - це шлях втечі з Риму до Латинської Америки чи Африки, відкритий для колишніх нацистів і на який дуже хоче вийти головний герой. Він - Отто Вехтер, губернатор Галичини, більш знаний як М'ясник Львова через висунені проти нього після ІІ Світової війни звинувачення у масовому вбивсті 100 тисяч євреїв (за іншими джерелами 500 тисяч). Книга написана завдяки величезному приватному архіву дружини М'ясника, переданому Філіппу Сендсу 80-річним Отто Молодшим. І саме з цим Отто упродовж 300 сторінок ведеться дуже витриманий діалог-дискусія, одна сторона якого переконана, що батько ні в чому не винен, інша прагне довести протилежне. Спроби переконати єдиного з 6 дітей і 15 онуків Вехтера, що готовий публічно обговорювати з дослідником сімейну історію, проведуть Сендса через цілу Європу, від Львова до Риму і зокрема під браму Ватикану. Він назбирає купу нових фактів про переховування М'ясника після поразки Німеччини, про мережу його контактів. Усі ці нові факти приведуть до, без перебільшення, відкриття цілої мережі шпигунів на теренах пост-воєнної Європи. При цьому все, що на позір виглядає просто, виявляється значно складнішим.
Так, щурячий шлях існує - але він не настільки секретний і крамольний, як видається. Допомога пронацистських кіл Ватикану у втечі колишнім нацистам - лише офіційна версія справи, обманка для загалу. Насправді до 1949 року вже ніхто не зацікавлений у відшукуванні і вбивстві нацистських злочинців. Нова геополітична стратегія колишніх союзників, а тепер найзапекліших суперників у Холодній війні інша. Тепер кожна сторона намагається завербувати фахових нацистських офіцерів і змусити працювати на себе. Отож щурячий шлях не є ні для кого таємницею, він курується американцями і дає другий шанс колишнім організаторам і очільникам таборів смерті, масовим вбивцям тощо. Серед тих, кого 'прощають' таким чином американці і вивозять до Америки, зокрема доктор Менгеле, який проводив досліди на близнюках в Освенцімі. Розробники зброї масового вбивства, носії корисної у війні з радянцями інформації - їх усіх прагнуть взяти під своє крило обидві сторони. Радянська розвідка, так виглядає, спромоглася завербувати не менше нацистів. А найбільшим щасливчикам вдається стати навіть подвійними агентами і 'годувати' американців 'секретною інформацією', яка насправді є радянськими вигадками, і навпаки.
У цих обставинах, перебуваючи в розшуку за масові вбивства, переховуючись упродовж трьох років в Альпах і діставшись нарешті з фейковими документами до Риму - Отто Вехтер отримує подібну пропозицію від своїх колишніх 'колег', а тепер секретних агентів американських спецслужб.
Якщо видається, що тут містяться спойлери, - то дарма. Адже це тільки дрібна частина того обширу подій, що описані в книзі. Серед іншого, тут йдеться і про краківський і, згодом, львівський періоди життя подружжя Отто і Шарлотти Вехтерів. Про те, як пані Вехтер обирала наповнення інтер'єру свого краківського маєтку у... фондах тамтешнього музею у форматі 'ці ренесансні меблі мені запакуйте, і цей бароковий диванчик з комодом, й оця картина Пітера Брейгеля непогано виглядатиме в моїй вітальні'. Багато з цих артефактів досі перебувають у власності родини, хоча Отто молодший і намагається повернути все колишнім власникам, тобто їхнім нащадкам.
Загалом цей дідусь найпозитивніший персонаж у книзі, який щиро прагне дізнатися правду про батька, але водночас усіма силами намагається відмежувати його від злочинів нацистського режиму. Не менш емоційно заангажованим є Філіпп Сендс, який у "Східно-Західній вулиці' вже розповів історію своєї родини, винищеної у Львові і Жовкві. Через цю особисту причетність автора до описаних також і в 'Щурячому шляху' подій та постатей мені часом тяжко вірити в його об'єктивність. А коли йдеться про Львів - йому бракує розуміння нашої історії. Принаймні, я залишаю за собою права також емоційно реагувати на його згадки про 'сльози зворушення' в очах Андрея Шептицького при зустрічі з М'ясником. Справді, це в той час, коли митрополит переховував численних євреїв у митрополичих палатах від знищення цим самим М'ясником?(( За такі бздури знімаю одну зірочку і хоч так з Сендсом поквитаюся. Хоча книга таки справді неперевершена, читається на одному подиху, спонукає пошукати більше про нацистів 'під прикриттям', шпигунський Рим, мисливців за нацистськими головами, роль Ватикану у всій цій геополітичній павутині. Аж не віриться, що розвідка про реальні події може настільки unputdownable. Щиро раджу!...more
"Світ влаштований настільки цікаво, що відкриттю все нових його шарів чи рівнів немає кінця. Це як подорож будинком-лабіринтом, який одночасно пульсує"Світ влаштований настільки цікаво, що відкриттю все нових його шарів чи рівнів немає кінця. Це як подорож будинком-лабіринтом, який одночасно пульсує, змінюється, росте. Ми здійснюємо цю мандрівку самі, але і як учасники спільної акції цілого людства, з його міфами, релігіями, філософіями, мистецтвом і науковим пізнанням. Цікавості, яка нас до цього спонукає, не вдається вдовольнити, і, оскільки з плином часу її не стає менше, - це достатній аргумент проти смерті. Щоправда, багато хто з нас вступає в браму смерті дуже зацікавлено, очікуючи можливості дізнатися, як воно там, на другому боці".
Цікавість не давала згорнути цю книгу сьогодні упродовж цілого дня. Хоча місяць тому я її відклала, щойно почавши читати. Спершу, тому що автор назвав Сімону де Бовуар "дурною бабою", а тоді вже з набутим завдяки цій ремарці упередженням Мілош бачився як старий вередливий нарцис, сексист та ще й наче комуніст (адже працював у посольстві ПНР). Але цікавість все-таки перемогла - і тепер не можу цьому натішитися.
Мілош найперше зімпонував мені як "литвоман": йому, до прикладу, зрозумілий був розпач польськомовних діячів, які добилися у 1920 р. визнання Францією незалежної Литви - але були дискриміновані литовцями через свою польськомовність й надалі змушені були діяти на другому плані. Він віддає належне діяльності Єжи Гедройця і "Культурі", а отже, політично його погляди теж були скеровані на бачення Литви й України як незалежних держав (на відміну від польського уряду у вигнанні в Лондоні, який тиснув на Черчілля під час перемовин у Ялті й агонізував через відібрання у Польщі Західної України).
Мілош зумів вчасно спинитися від гріха будь-якого діаспорянина і свідомо відмежувався від заполітизованості на користь творчої праці. Завдяки цьому об'єктивними видаються його ремарки про політичну ситуацію в Штатах, особливо з лівацтвом в університетських колах; про фінансовану ЦРУ мережу європейських видань з метою відслідковувати прорадянські настрої в інтелектуальних осередках Парижа, Лондона тощо (Гедройць тоді відмовився прийняти пропозицію американського фінансування для "Культури").
"Абетка" - це також спонука до прочитання творів не тільки самого Мілоша, а й не знаних досі авторів, які були сучасниками-натхненниками-конкурентами Нобелівського лауреата. До прикладу, Мілош ділиться думкою єврейської діаспори Нью-Йорка з приводу присудження Нобелівської премії Бішевісу Зінгеру: "Зінгер досягнув популярності нечесними методами. Перейнятий сексом аж до збочення, він створим власний світ польських євреїв, який не має нічого спільного з дійсністю, еротичний, фантастичний, наповнений привидами, духами, ніби так виглядає побут єврейських містечок. Справжнім письменником, вірним описуваній дійсності, був Хаїм Грейд, і Нобелівська премія мала б належати йому". Зінгера знаємо - читали принаймні "Шошу', а про Грейда і не чули. Зрештою, підозрюю, більше половини прізвищ, згаданих у цій книзі, відомі тільки полоністам. Спершу це ускладнювало мені читання "Абетки", але врешті спонукало додати кілька нових імен до списку прочитання. Тож дуже раджу до прочитання, але одну зірочку за "де Бовуар - дурну бабу" таки заберу...more
Loading...
