What do you think?
Rate this book
Рідне
Місто
Головний герой твору Степан Радченко приїздить до Києва разом із друзями на навчання. Хлопець марить «завоюванням» столиці, як і інші юнаки та дівчата, котрі тисячами потягнулися з села до міста у 20-х роках минулого століття. Степан підлаштовується до життя в столиці: терпить сусідських корів, яких, думав, уже не побачить, знайомиться з жінками та вчиться бути письменником.
Створене у 1927 році, «Місто» є першим урбаністичним романом в український літературі. Новаторство Валер’ян� Підмогильного � в тому, що Київ також постає у творі одним із його героїв: саме вплив міста визначає долю Степана. Цю думку поділяє й ілюстратор книжки Максим Павлюк.
Створене у 1927 році, «Місто» є першим урбаністичним романом в український літературі. Новаторство Валер’ян� Підмогильного � в тому, що Київ також постає у творі одним із його героїв: саме вплив міста визначає долю Степана. Цю думку поділяє й ілюстратор книжки Максим Павлюк.
288 pages, Hardcover
First published January 1, 1927
281 people are currently reading
2,756 people want to read
About the author
Valerian Pidmohylny
31books75followersWriter and translator. He graduated from high school in Katerynoslav in 1918 and then continued his studies at Kyiv University. In 1921 he began working with various publishing houses and joined the editorial board of Zhyttia i revoliutsiia. The first of his short stories to be published were ‘Vania� and ‘Haidamaky� (Haidamakas), which appeared in 1919 in Sich, a journal in Katerynoslav. He also contributed to the almanac Vyr revoliutsiï (1921). He was a member of the literary organization Lanka. His published collections of stories include Tvory (Works, vol 1, 1920), V epidemichnomu baratsi (In the Quarantine Ward, 1922), Povstantsi i ynshi opovidannia (The Insurgents and Other Stories, 1923), Viis’kovyi litun (Army Pilot, 1924), and Problema khliba (The Problem of Bread, 1927, 1930). He also wrote the novelette Ostap Shaptala (1922). Pidmohylny's early works focus on various pre- and postrevolutionary realities, such as the Famine of 1921�3. His most notable work is the novel Misto (The City, 1928), one theme of which captures the relationship between the city and the village against the backdrop of the New Economic Policy. His last published work was Nevelychka drama (A Little Drama), a novel about people in the ‘era of socialist reconstruction,� which was serialized in Zhyttia i revoliutsiia in 1930 but first released separately in Paris in 1956. It appeared in translation as A Little Touch of Drama (trans by George Stephen Nestor Luckyj and M. Luckyj, 1972). Pidmohylny's translations, particularly those of the works of Honoré de Balzac, Denis Diderot, Anatole France, Guy de Maupassant, and Stendhal, significantly influenced the development of Ukrainian literature in the 1920s. Pidmohylny's early works were subjected to severe official criticism. Some were even attacked for ‘romanticizing Makhnovism� (Andrii Khvylia). The novel Misto was also denounced. Pidmohylny was expelled from his editorial position in 1930 and was arrested in 1934. He was incarcerated in various prisons and concentration camps until he was shot, along with many other Ukrainian writers. He was rehabilitated in 1956. Misto and some other stories were republished in Ukraine in 1989. A selection of stories, including some previously never published, appeared in 1991 as Istoriia pani Ïvhy (The Story of Mrs Ivha).
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 400 reviews
Read
January 28, 2022Ох, ніяких зірочок я тут не ставитиму, бо зірочки - це якось банально для цієї книги.
Отож, я дочитала. Є певні плюси відкривати для себе стару українську літературу після школи, бо набагато більше читацького досвіду, і це набагато цікавіше.
Ця книга водночас мене поглинула, і невимовно, страшенно бісила. БІСИЛА - все капслоком, бо я нарікаю Степана "Стефана" Радченка головним мудаком української літератури. Насправді, щоб створити такого персонажа, треба бути дуже в темі. Але підозрюю, що автор цього не планував.
Спочатку про те, що мені сподобалося, поки мене не поглинула лють:
- це перша з прочитаних мною книг в українській літературі, де так багато еротизму, натяків на секс і сексуальні проблеми та бажання. Причому, Підмогильний еротично описує не тільки взаємодію чоловіків і жінок, а і деяких чоловіків між собою (наприклад, Максима і Степана), і все, що чоловіки роблять на самоті - оці всі "сласні", "млосні", "життєдайні" пориви, крики насолоди і т.п (you know what I mean). І з цього погляду - це величезний прорив.
- Місто, Київ, тут грає повноцінну роль персонажа. Чимало локацій, які зараз вже втрачені, надзвичайно цікавих деталей про те, як був влаштований побут у 20-х роках, та типажі тих, хто населяв його. Це безцінно читати зараз, за 100 років.
- дух покоління, яке сподівалося, що після страхіть початку 20-х, війни усіх з усіма, нарешті прийшов спокій і розвиток. Українізація, купа молодіжних спілок, поети, що читають свої вірші, збіговиська в пивних - усе пронизано кипучим духом молодості.
- опис літературного життя Києва. Особливо потішило про письменницькі об'єднання, що воювали між собою, і оці всі літературні вечори та підводні течії.
Але тішитися цим прекрасним тлом заважала одна велика проблема. Грандіозна постать Степана, через якого ми сприймали дійсність, і який спочатку викликав подив, потім нерозуміння, а потім відверте бажання послати його вголос (що я успішно кілька разів робила).
Спочатку я відчула знайомі вайби "галереї зайвих людей", але Степан переплюнув і Печоріна, і Онегіна, і байронічних героїв, яким все життя нудно і вони ніяк не можуть вгамувати цієї нудьги. Нудьга у Степана доволі специфічна - вона заздрісна. Все, що Степанові зустрічається в місті, він хоче собі і абсолютно впевнений, що це має йому належати - будь то жінка, квартира, друзі, посада етс. А якщо раптом відчуває десь крихітний сумнів, що, може, він трохи не дотягує до того велета, яким себе бачить, він починає люто знецінювати об'єкт бажання. О, знецінює він все, що ворушиться, а що не ворушиться, те ворушить і знецінює. Особливо дістається будь-якій жінці, що трапляється йому на шляху, буквально - будь-якій. І можна було б сказати, що Стьопка просто мізогін, але вуаля, чоловіків він знецінює не менше, тільки заздрить їм лютіше. Тобто, більшу частину твору ми бачимо лютого огидного нікчему, який пнеться "в люди", здобуває увагу і топче її в пориві "боротьби з нудьгою". При цьому, Степанові якось вдається написати кілька оповідань, де головними героями є речі (цікава деталь і геть не дивна), а не люди, і ці оповідання, повісті і сценарій навіть дають йому гроші.
☝🏻Ч� переймався Степан долею Надійки чи Зоськи, брутально кидаючи їх із купою брехні в кошику? - Ні. Надійку зрештою обізвав пузатою міщанкою. Про Зоську думав півгодини, поки не забухав з поетом.
☝🏻Ч� він переживав розлучення з Мусінькою, яка, за його ж словами, буквально "зробила його чоловіком"? - Лише те, чи не влаштує вона йому сцену, коли він кине її, бо вона стала негідна викладача в костюмі.
☝🏻Ч� відчував він якісь почуття щодо Максима, конфлікт з яким явно вплинув на його долю? Може, Степан проявив великодушність? - Ага, посміявся і порвав його заяву, обізвав його шахраєм.
☝🏻Ч� порадів він за Леоніда, який надибав собі нормальну посаду і одружився з Надійкою? - Ні, він думав, що Надійка "належить" йому за правом, і якби він схотів, то вона побігла б до нього, кинувши свого тупого чоловіка. Про Надійчине дівоцтво, які Стьопка забрав на березі Дніпра, і яке йому мало щось там гарантувати - це взагалі великий гег.
То, звісно, надзвичайно яскравий пафосний фінал, де Степан сідає писати роман "про людей", викликає питаннячка - що він зібрався писати? Про яких людей? Це тих, яких він вважає за непотріб? Від літературного критика, який йому відмовив (слава богу, хоч хтось), до Зоськи, яка поклала своє життя йому на вівтар. Я не уявляю, як такого складу людина може написати щось глибоке. Можливо, цікаве з сюжетного боку, але... ну дуже сумнівно, що Степан здатен на щось путнє. В нього і небо кольору червонця.
Отож, я дочитала. Є певні плюси відкривати для себе стару українську літературу після школи, бо набагато більше читацького досвіду, і це набагато цікавіше.
Ця книга водночас мене поглинула, і невимовно, страшенно бісила. БІСИЛА - все капслоком, бо я нарікаю Степана "Стефана" Радченка головним мудаком української літератури. Насправді, щоб створити такого персонажа, треба бути дуже в темі. Але підозрюю, що автор цього не планував.
Спочатку про те, що мені сподобалося, поки мене не поглинула лють:
- це перша з прочитаних мною книг в українській літературі, де так багато еротизму, натяків на секс і сексуальні проблеми та бажання. Причому, Підмогильний еротично описує не тільки взаємодію чоловіків і жінок, а і деяких чоловіків між собою (наприклад, Максима і Степана), і все, що чоловіки роблять на самоті - оці всі "сласні", "млосні", "життєдайні" пориви, крики насолоди і т.п (you know what I mean). І з цього погляду - це величезний прорив.
- Місто, Київ, тут грає повноцінну роль персонажа. Чимало локацій, які зараз вже втрачені, надзвичайно цікавих деталей про те, як був влаштований побут у 20-х роках, та типажі тих, хто населяв його. Це безцінно читати зараз, за 100 років.
- дух покоління, яке сподівалося, що після страхіть початку 20-х, війни усіх з усіма, нарешті прийшов спокій і розвиток. Українізація, купа молодіжних спілок, поети, що читають свої вірші, збіговиська в пивних - усе пронизано кипучим духом молодості.
- опис літературного життя Києва. Особливо потішило про письменницькі об'єднання, що воювали між собою, і оці всі літературні вечори та підводні течії.
Але тішитися цим прекрасним тлом заважала одна велика проблема. Грандіозна постать Степана, через якого ми сприймали дійсність, і який спочатку викликав подив, потім нерозуміння, а потім відверте бажання послати його вголос (що я успішно кілька разів робила).
Спочатку я відчула знайомі вайби "галереї зайвих людей", але Степан переплюнув і Печоріна, і Онегіна, і байронічних героїв, яким все життя нудно і вони ніяк не можуть вгамувати цієї нудьги. Нудьга у Степана доволі специфічна - вона заздрісна. Все, що Степанові зустрічається в місті, він хоче собі і абсолютно впевнений, що це має йому належати - будь то жінка, квартира, друзі, посада етс. А якщо раптом відчуває десь крихітний сумнів, що, може, він трохи не дотягує до того велета, яким себе бачить, він починає люто знецінювати об'єкт бажання. О, знецінює він все, що ворушиться, а що не ворушиться, те ворушить і знецінює. Особливо дістається будь-якій жінці, що трапляється йому на шляху, буквально - будь-якій. І можна було б сказати, що Стьопка просто мізогін, але вуаля, чоловіків він знецінює не менше, тільки заздрить їм лютіше. Тобто, більшу частину твору ми бачимо лютого огидного нікчему, який пнеться "в люди", здобуває увагу і топче її в пориві "боротьби з нудьгою". При цьому, Степанові якось вдається написати кілька оповідань, де головними героями є речі (цікава деталь і геть не дивна), а не люди, і ці оповідання, повісті і сценарій навіть дають йому гроші.
☝🏻Ч� переймався Степан долею Надійки чи Зоськи, брутально кидаючи їх із купою брехні в кошику? - Ні. Надійку зрештою обізвав пузатою міщанкою. Про Зоську думав півгодини, поки не забухав з поетом.
☝🏻Ч� він переживав розлучення з Мусінькою, яка, за його ж словами, буквально "зробила його чоловіком"? - Лише те, чи не влаштує вона йому сцену, коли він кине її, бо вона стала негідна викладача в костюмі.
☝🏻Ч� відчував він якісь почуття щодо Максима, конфлікт з яким явно вплинув на його долю? Може, Степан проявив великодушність? - Ага, посміявся і порвав його заяву, обізвав його шахраєм.
☝🏻Ч� порадів він за Леоніда, який надибав собі нормальну посаду і одружився з Надійкою? - Ні, він думав, що Надійка "належить" йому за правом, і якби він схотів, то вона побігла б до нього, кинувши свого тупого чоловіка. Про Надійчине дівоцтво, які Стьопка забрав на березі Дніпра, і яке йому мало щось там гарантувати - це взагалі великий гег.
То, звісно, надзвичайно яскравий пафосний фінал, де Степан сідає писати роман "про людей", викликає питаннячка - що він зібрався писати? Про яких людей? Це тих, яких він вважає за непотріб? Від літературного критика, який йому відмовив (слава богу, хоч хтось), до Зоськи, яка поклала своє життя йому на вівтар. Я не уявляю, як такого складу людина може написати щось глибоке. Можливо, цікаве з сюжетного боку, але... ну дуже сумнівно, що Степан здатен на щось путнє. В нього і небо кольору червонця.
April 5, 2022
Ukrainian: ; English:
This Ukrainian classic is just fantastic, and it's a farce that we're not talking about it in the context of European literary modernity alongside or (Pidmohylny was Maupassant's translator) - it goes to show that some literary traditions do not get enough recognition on our continent, while others are overexposed (*cough cough* English-language lit *cough cough*).
Valerian Pidmohylny (1901-1937) was one of the leading novelists of the Rosstriljane widrodschennja ("Executed Renaissance") in the Soviet Ukraine of the 1920s and early 19030s. After the fall of the Russian Empire post-WW I, there was no imperial censorship anymore which lead to a Ukrainian literary Renaissance during the New Economic Policy in the SU; artists, among them Pidmohylny, fought for Ukrainization to revive their culture. But then came the Great Turn, Stalin's economic policy 1928-1929 with its industrialization, collectivization and cultural revolution. Poets and writers who refused to submit to the coercive Russification of Ukraine were arrested and killed. Pidmohylny was tortured and executed in 1937. Only in 1958, when publishers worked on an anthology of Ukrainian literature 1917-1933, they coined the term "Executed Resnaissance" for those artists who had fought to revive their cultural heritage, only to be terrorized and murdered by Stalin's regime.
Pidmohylny was a member of the "workshop of revolutionary literature" which wanted to honestly and realistically reflect their epoch - and he did so in his urban novel "The City" (1927). Protagonist Stepan Radchenko comes from a rural area to Kyiv where he wants to study and help build up socialism. Stepan is a supporter of ukrainization, and his ambistion is to support the cause and climb the social ladder, from poor orphan to respected academic - and later, he dreams of becoming a writer.
In the text, we find classic motifs of the European urban novel: The masses in the grwoing cities, the spped of life in the pulsating moloch, the cultural diversity, the hardships and opportunities. The story is presented as a very readable pastiche, playing with layers of aesthetic and historical meaning, combining the Ұßٲٰdz with the traditions of the Bildungsroman and the üԲٱdz (artist novel, a genre that centers on how a person evolves into an artist). Pidmohylny's psychological writing is superb: He illustrates Stepan's shifting ambitions his emotions, his (not always sympathetic) determination to conquer the city - and, in parallel storylines, women. The text offers references to other works and art forms, like the movies, art, and theater, thus trying to merge means of artistic expression.
This is so vibrant, fun, and smart; the book is an integral work of European modernity, and very hard to stomach knowing what came after the Renaissance of Ukrainian literature and what the Russians did to the author. Right now, we are again seeing corpses in Ukrainian streets, murdered by Russian troops.
This Ukrainian classic is just fantastic, and it's a farce that we're not talking about it in the context of European literary modernity alongside or (Pidmohylny was Maupassant's translator) - it goes to show that some literary traditions do not get enough recognition on our continent, while others are overexposed (*cough cough* English-language lit *cough cough*).
Valerian Pidmohylny (1901-1937) was one of the leading novelists of the Rosstriljane widrodschennja ("Executed Renaissance") in the Soviet Ukraine of the 1920s and early 19030s. After the fall of the Russian Empire post-WW I, there was no imperial censorship anymore which lead to a Ukrainian literary Renaissance during the New Economic Policy in the SU; artists, among them Pidmohylny, fought for Ukrainization to revive their culture. But then came the Great Turn, Stalin's economic policy 1928-1929 with its industrialization, collectivization and cultural revolution. Poets and writers who refused to submit to the coercive Russification of Ukraine were arrested and killed. Pidmohylny was tortured and executed in 1937. Only in 1958, when publishers worked on an anthology of Ukrainian literature 1917-1933, they coined the term "Executed Resnaissance" for those artists who had fought to revive their cultural heritage, only to be terrorized and murdered by Stalin's regime.
Pidmohylny was a member of the "workshop of revolutionary literature" which wanted to honestly and realistically reflect their epoch - and he did so in his urban novel "The City" (1927). Protagonist Stepan Radchenko comes from a rural area to Kyiv where he wants to study and help build up socialism. Stepan is a supporter of ukrainization, and his ambistion is to support the cause and climb the social ladder, from poor orphan to respected academic - and later, he dreams of becoming a writer.
In the text, we find classic motifs of the European urban novel: The masses in the grwoing cities, the spped of life in the pulsating moloch, the cultural diversity, the hardships and opportunities. The story is presented as a very readable pastiche, playing with layers of aesthetic and historical meaning, combining the Ұßٲٰdz with the traditions of the Bildungsroman and the üԲٱdz (artist novel, a genre that centers on how a person evolves into an artist). Pidmohylny's psychological writing is superb: He illustrates Stepan's shifting ambitions his emotions, his (not always sympathetic) determination to conquer the city - and, in parallel storylines, women. The text offers references to other works and art forms, like the movies, art, and theater, thus trying to merge means of artistic expression.
This is so vibrant, fun, and smart; the book is an integral work of European modernity, and very hard to stomach knowing what came after the Renaissance of Ukrainian literature and what the Russians did to the author. Right now, we are again seeing corpses in Ukrainian streets, murdered by Russian troops.
February 24, 2017
38 нових слів я виписала з цієї книжки. Йдеться навіть не про незнайомі слова, а ті, яких я просто не чую у повсякденній мові, але які солодкі, як карамельки. Наприклад, "сухозлотиця", "кульбачити", "заздалегоди", "рахубистий" - мова завжди вміє здивувати.
Підмогильний - це стиль, гумор і естетика. Я розумію, здається, що він мав на увазі, коли писав: "Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються". Принаймні, мені це співзвучне з тим, про що писав Андрухович: "Відчуття форми, а точніше його брак, ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо і не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність тут не виправдання і не пояснення, а швидше наслідок".
Тому, яка каже інша авторка, Забужко, ми дуже обкрадені, ми дуже недоотримали через те, Підмогильного розстріляли, нам не вистачає його ненаписаних творів.
Ах, і так, який же прекрасний Київ у творі, аж захотілося пройтися всіма тими місцями)
Підмогильний - це стиль, гумор і естетика. Я розумію, здається, що він мав на увазі, коли писав: "Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються". Принаймні, мені це співзвучне з тим, про що писав Андрухович: "Відчуття форми, а точніше його брак, ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо і не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність тут не виправдання і не пояснення, а швидше наслідок".
Тому, яка каже інша авторка, Забужко, ми дуже обкрадені, ми дуже недоотримали через те, Підмогильного розстріляли, нам не вистачає його ненаписаних творів.
Ах, і так, який же прекрасний Київ у творі, аж захотілося пройтися всіма тими місцями)
Read
October 16, 2021Цей роман вперше видано 1928 року. 93 роки тому. Майже століття. Що нового про нього можна сказати? А втім, я спробую. Це твір про сталінізм. Уточню - про ґвинтиків системи, які слухняно виконували вказівки "згори": чи відбирати зерно в селян, чи писати доноси, чи катувати і розстрілювати.
Сюжет доволі простий. Степан Радченко, селянин, приїздить до Києва, щоб здобути освіту і вернутися на село - і там покращувати життя односельчан. Але втягується в міське життя, вирішує стати письменником, далі не хоче ним бути, потім знову хоче, але йому не пишеться. І так творчо метається весь твір. Доповнюють його образ і романи, які він "крутить" з різними жінками.
Наче все. У твору відкри��ий фінал. Степан починає новий "цикл" творчих метань, але ми не знаємо, чи він не завершиться тим же, що і попередні - зневірою у творчості. Та й не знаємо, чи Степан дійсно хороший письменник. Підмогильний тільки раз показує таланти Радченка. Говорячи про захід сонця, Степан каже: о, барви десятирублевої банкноти. Доволі... убого, як на письменника.
Втім, твір досі актуальний через дві речі - і два прочитання. Перше з них - мистецьке: Підмогильний майстерно показує муки творчості і творчу кризу. Writer's block, як сказали б англійці чи американці. Друге прочитання - соціологічне: роман показує, як відбувалася урбанізація. Точніше, висвітлює перетворення селян на мешканців міст.
Але давайте виконаємо дещо неочевидне прочитання. І уявимо, що йдеться не про становлення письменника Стефана, а кар’єру партійця Радченка.
1924 року розпочався так званий Ленінський призов в партію. Ідея кампанії була проста: в комуністичній партії забагато інтелігентів, а замало пролетарів. А це ж пролетаріат - клас-гегемон! Чому ж влада не в його руках?! Кампанія мала сумний фінал. До 1917 р. комуністи були, перш за все, освіченими ідейними людьми. Ленінський призов знизив вимоги до кандидатів. Не потрібно було засвідчувати рівень знань та ідеологічної витримки. Головне - мати "правильне" соціальне походження. В цьому нічого страшного не було б, якби не те, що партійність давала відчутні фінансові та соціальні вигоди. Комуністи ленінського призову не були ідейними, але не хотіли втрачати статусу та привілеїв. Як це зробити? Бути лояльним до партії. Звідси і починає формуватися номенклатура та клановість. (Насправді, були інші фактори, але ми ж про Степана Радченка). Головне - триматися "генеральної лінії" партії. І все буде добре. Саме на цих комуністів і опирався Сталін, коли створював свою владну ієрархію.
Степан Радченко повністю повторює цю траекторію. Він їде в місто - щоб здобути освіту і вернутися в село. Як і задумка Ленінського призову: пролетарі стають комуністами, але залишаються пролетарями.
Але Радченко швидко забуває про село. Сільське життя вже не для нього. Він хоче залишатися в місті - і користатися плодами більш зручного та приємного життя.
Радченко ставиться до інших людей як... засобів досягнення цілі. Перш за все це його "кохання". Але не тільки.
Втім, найстрашніша трансформація відбувається наприкінці роману. По-перше, Радченко починає говорити "класовою мовою". Якщо до того він посміювався з того, що Борис син священика, адже чоловік він хороший, то під кінець роману для Радченка це вже злочин. Адже видно, що "попівське походження" робить Бориса антирадянським елементом.
По-друге, Радченко закидає курси українізації, де він був лектором. Йому вже там нецікаво. Отже, українізація для Радченка не була питанням ідентичності, а інструментом показати свою "політграмотність". Коли в цьому інструментові вже потреби немає, то він стає Радченку нецікавим.
По-третє, лицемірство Радченка. Протягом роману він встигає зґвалтувати одну дівчину, довести до самогубства іншу, зруйнувати сім’� та довести до ігроманії та алкоголізму двох своїх приятелів... Але наприкінці роману вирішує писати повість про... людей. Адже література, мовляв, замало уваги приділяє простим людям. І він, Степан Радченко, будем тим, хто розкаже світові про людину - її болі та радості. Цей контраст, як на мене не випадковий. Радченко протягом всього роману виражає зневагу до оцієї простої людини. Але далі раптом вирішує, що він є єдиним правдимим та істинним репрезентантом простого люду... в літературі. Ідентично до Сталіна, тільки той говорив про владу.
Роман написаний Підмогильним 1928 року. Сталінські репресії розпочнуться через рік. Інтелігенції торкнуться через два. А розстріли в Сандармоху відбудуться через 9 років. Втім, Підмогильний вже тоді відчув, що соціальні відносини в СРСР рухаються в дуже небезпечному напрямку.
Роман доволі швидко був оголошений антирадянським. Несподіване рішення, адже про радянську владу в тексті немає ні слова, не те що негативних згадок. Як і про комуністичну партію. Втім, життя письменника Степана Радченка видалася критикам дуже і дуже небезпечною.
П.С. Валер’я� Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох - разом із сотнями інших діячів української культури.
Сюжет доволі простий. Степан Радченко, селянин, приїздить до Києва, щоб здобути освіту і вернутися на село - і там покращувати життя односельчан. Але втягується в міське життя, вирішує стати письменником, далі не хоче ним бути, потім знову хоче, але йому не пишеться. І так творчо метається весь твір. Доповнюють його образ і романи, які він "крутить" з різними жінками.
Наче все. У твору відкри��ий фінал. Степан починає новий "цикл" творчих метань, але ми не знаємо, чи він не завершиться тим же, що і попередні - зневірою у творчості. Та й не знаємо, чи Степан дійсно хороший письменник. Підмогильний тільки раз показує таланти Радченка. Говорячи про захід сонця, Степан каже: о, барви десятирублевої банкноти. Доволі... убого, як на письменника.
Втім, твір досі актуальний через дві речі - і два прочитання. Перше з них - мистецьке: Підмогильний майстерно показує муки творчості і творчу кризу. Writer's block, як сказали б англійці чи американці. Друге прочитання - соціологічне: роман показує, як відбувалася урбанізація. Точніше, висвітлює перетворення селян на мешканців міст.
Але давайте виконаємо дещо неочевидне прочитання. І уявимо, що йдеться не про становлення письменника Стефана, а кар’єру партійця Радченка.
1924 року розпочався так званий Ленінський призов в партію. Ідея кампанії була проста: в комуністичній партії забагато інтелігентів, а замало пролетарів. А це ж пролетаріат - клас-гегемон! Чому ж влада не в його руках?! Кампанія мала сумний фінал. До 1917 р. комуністи були, перш за все, освіченими ідейними людьми. Ленінський призов знизив вимоги до кандидатів. Не потрібно було засвідчувати рівень знань та ідеологічної витримки. Головне - мати "правильне" соціальне походження. В цьому нічого страшного не було б, якби не те, що партійність давала відчутні фінансові та соціальні вигоди. Комуністи ленінського призову не були ідейними, але не хотіли втрачати статусу та привілеїв. Як це зробити? Бути лояльним до партії. Звідси і починає формуватися номенклатура та клановість. (Насправді, були інші фактори, але ми ж про Степана Радченка). Головне - триматися "генеральної лінії" партії. І все буде добре. Саме на цих комуністів і опирався Сталін, коли створював свою владну ієрархію.
Степан Радченко повністю повторює цю траекторію. Він їде в місто - щоб здобути освіту і вернутися в село. Як і задумка Ленінського призову: пролетарі стають комуністами, але залишаються пролетарями.
Але Радченко швидко забуває про село. Сільське життя вже не для нього. Він хоче залишатися в місті - і користатися плодами більш зручного та приємного життя.
Радченко ставиться до інших людей як... засобів досягнення цілі. Перш за все це його "кохання". Але не тільки.
Втім, найстрашніша трансформація відбувається наприкінці роману. По-перше, Радченко починає говорити "класовою мовою". Якщо до того він посміювався з того, що Борис син священика, адже чоловік він хороший, то під кінець роману для Радченка це вже злочин. Адже видно, що "попівське походження" робить Бориса антирадянським елементом.
По-друге, Радченко закидає курси українізації, де він був лектором. Йому вже там нецікаво. Отже, українізація для Радченка не була питанням ідентичності, а інструментом показати свою "політграмотність". Коли в цьому інструментові вже потреби немає, то він стає Радченку нецікавим.
По-третє, лицемірство Радченка. Протягом роману він встигає зґвалтувати одну дівчину, довести до самогубства іншу, зруйнувати сім’� та довести до ігроманії та алкоголізму двох своїх приятелів... Але наприкінці роману вирішує писати повість про... людей. Адже література, мовляв, замало уваги приділяє простим людям. І він, Степан Радченко, будем тим, хто розкаже світові про людину - її болі та радості. Цей контраст, як на мене не випадковий. Радченко протягом всього роману виражає зневагу до оцієї простої людини. Але далі раптом вирішує, що він є єдиним правдимим та істинним репрезентантом простого люду... в літературі. Ідентично до Сталіна, тільки той говорив про владу.
Роман написаний Підмогильним 1928 року. Сталінські репресії розпочнуться через рік. Інтелігенції торкнуться через два. А розстріли в Сандармоху відбудуться через 9 років. Втім, Підмогильний вже тоді відчув, що соціальні відносини в СРСР рухаються в дуже небезпечному напрямку.
Роман доволі швидко був оголошений антирадянським. Несподіване рішення, адже про радянську владу в тексті немає ні слова, не те що негативних згадок. Як і про комуністичну партію. Втім, життя письменника Степана Радченка видалася критикам дуже і дуже небезпечною.
П.С. Валер’я� Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох - разом із сотнями інших діячів української культури.
Read
October 9, 2022This book offers a glimpse of what life was like in the city of Kyiv in the 1920s before Stalin's reign of terror got underway. Valerian Pidmohylny was just one of the many gifted writers active in the sophisticated literary circles of the city at that time. He and others were sent to camps and then assassinated in the 1930s when Stalin began his purges.
is the story of how a young man from the countryside, newly arrived in Kyiv, discovers his passion for writing.
As I read, I posted many favourite passages in the updates. I'm including them here in the body of the review because they give a good summary of the essentials of the novel—which almost reads like a memoir of Pidmohylny's own beginnings as a writer.
page 50 "Everything new that he saw fit easily into his mind in ordered layers, tied by thousands of threads to what he had read and to what he could surmise."
page 52 "But he had taken the first step and had immediately shown the essential skill of a writer: the ability to separate oneself into layers, to examine oneself through a microscope, categorize oneself according to possible themes, to treat one’s own “I� as material."
page 68 "you think I’m lonely and don’t know what to do with my money. But look here,� he pointed at his library “I have lots of books. I like to buy them, and read them, too. And you know there are those who buy books but don’t read them! Buy them and put them on a shelf. That’s silly, don’t you think? But someday you’ll see that reading books is far more interesting than doing the things that are described in them yourself."
page 90 "She fell silent, falling under the spell of her own words, overcome with the sadness of her own story, as if hearing it for the first time from a stranger’s lips. Because when it takes shape in words, a recollection acquires a previously unknown reality. In the interplay of sounds it acquires a sharp edge, very different from its peaceful existence in silent thought"
page 95 "he confirmed that infinitives were to never be split, and sentences were not to end in prepositions, even if there seemed to be good reason for them to...re the prohibitions against dangling participles, it was concluded that as a matter of fact, the theory that it seemed likely that in many cases various and sundry expressions could often be deleted from a sentence with no discernible effect on its meaning was true."
page 155 "it didn’t matter that these impressions were lying around his soul in a pile of raw fibers: life never offers anything all wrapped up, it is just hints and fragments, the elements of the montage that need to be arranged, spliced, and refined, into that final product called a work of art. Life only offers the clay that needs to be shaped by the hands and vision of an artist. He knew this but he could not find the core"
page 175 "Those for whom their first experience of the world and their fascination with it came from books will always see them as eternal protean and living benefactors. He wanted not only to read books but to feel them around him and so he envied anyone who had a library and secretly hoped that somehow somewhere he would have one of his own consisting of thousands of volumes stacked floor to ceiling among which he could live"
page 180 "doing and thinking about something else, he would forget about writing..But sometimes,unexpectedly, there would appear in his head an image part of a phrase a fragment of a description that hovered in his thoughts for a moment without beginning or end, filling him with a great unexplained joy. These were brief, almost content-less letters from the unknown...incomprehensible but gratifying messages from a distant land"
doesn't seem to be available to buy or borrow from a library but the English translation is accessible on these links:
Thanks to goodreads friends Katia and Vesna for introducing me to this excellent book.
is the story of how a young man from the countryside, newly arrived in Kyiv, discovers his passion for writing.
As I read, I posted many favourite passages in the updates. I'm including them here in the body of the review because they give a good summary of the essentials of the novel—which almost reads like a memoir of Pidmohylny's own beginnings as a writer.
page 50 "Everything new that he saw fit easily into his mind in ordered layers, tied by thousands of threads to what he had read and to what he could surmise."
page 52 "But he had taken the first step and had immediately shown the essential skill of a writer: the ability to separate oneself into layers, to examine oneself through a microscope, categorize oneself according to possible themes, to treat one’s own “I� as material."
page 68 "you think I’m lonely and don’t know what to do with my money. But look here,� he pointed at his library “I have lots of books. I like to buy them, and read them, too. And you know there are those who buy books but don’t read them! Buy them and put them on a shelf. That’s silly, don’t you think? But someday you’ll see that reading books is far more interesting than doing the things that are described in them yourself."
page 90 "She fell silent, falling under the spell of her own words, overcome with the sadness of her own story, as if hearing it for the first time from a stranger’s lips. Because when it takes shape in words, a recollection acquires a previously unknown reality. In the interplay of sounds it acquires a sharp edge, very different from its peaceful existence in silent thought"
page 95 "he confirmed that infinitives were to never be split, and sentences were not to end in prepositions, even if there seemed to be good reason for them to...re the prohibitions against dangling participles, it was concluded that as a matter of fact, the theory that it seemed likely that in many cases various and sundry expressions could often be deleted from a sentence with no discernible effect on its meaning was true."
page 155 "it didn’t matter that these impressions were lying around his soul in a pile of raw fibers: life never offers anything all wrapped up, it is just hints and fragments, the elements of the montage that need to be arranged, spliced, and refined, into that final product called a work of art. Life only offers the clay that needs to be shaped by the hands and vision of an artist. He knew this but he could not find the core"
page 175 "Those for whom their first experience of the world and their fascination with it came from books will always see them as eternal protean and living benefactors. He wanted not only to read books but to feel them around him and so he envied anyone who had a library and secretly hoped that somehow somewhere he would have one of his own consisting of thousands of volumes stacked floor to ceiling among which he could live"
page 180 "doing and thinking about something else, he would forget about writing..But sometimes,unexpectedly, there would appear in his head an image part of a phrase a fragment of a description that hovered in his thoughts for a moment without beginning or end, filling him with a great unexplained joy. These were brief, almost content-less letters from the unknown...incomprehensible but gratifying messages from a distant land"
doesn't seem to be available to buy or borrow from a library but the English translation is accessible on these links:
Thanks to goodreads friends Katia and Vesna for introducing me to this excellent book.
January 10, 2023
Пам’ята�, ще в шкільні часи, для мене Степан Радченко був найогиднішим, найбільш самозакоханим персонажем в цілій українській літературі.
Було цікаво, як зараз, вже в більш зрілому віці, я буду його сприймати, і чи збережеться за ним цей титул.
Так от, зберігся.
Було цікаво, як зараз, вже в більш зрілому віці, я буду його сприймати, і чи збережеться за ним цей титул.
Так от, зберігся.
February 5, 2024
Як усі вже, мабуть, знають, цей витвір є першим урбаністичним романом на теренах української літератури. Якщо ви поглиблено цікавитесь творами, то при прочитанні швидко зрозумієте вплив французьких авторів на Підмогильного. Це й не дивно, якщо пригадати те, що він захоплювався сферою перекладів таких письменників: Анатоль Франс, Гі де Мопассан, Еміль Золя тощо. Сюжет цього роману де-не-де перегукується з творами «Таїс» та «Любий друг». З цього можна легко дійти висновку, що письменник тяжів до європейської літератури і намагався писати в схожому стилі. Думаю, якби не репресії тих часів, з «Містом», безперечно, ознайомилась би велика кількість людей за межами України. Цей роман міг би повноцінно ввійти в загальну європейську спадщину.
У творі ми сприймаємо дійсність через головного героя - юнака, що приїжджає зі села до столиці, аби здобути освіту і згодом повернутися до рідної місцини, щоб продовжувати покращувати там життя односельчан. Зрозуміло, що не сталось так, як гадалось, і молодого хлопця закрутило у вирі, так би мовити, двобою, змагань особистості з життям та амбіціями у великому місті, тому до ідеї «просвітлення» селян він так і не повернувся. ��удячи з опису його діяльності до приїзду на навчання, Степан Радченко був талановитою людиною, з чудовими організаційними якостями та націоналістичним досвідом.
Події відбуваються в досить бурхливий час індустріалізації та урбанізації, що давало змогу молоді відкривати для себе широкі можливості власними зусиллями і наполегливістю, будувати «новий світ». Отож, всі ті, хто потрапляв у цей динамічний простір, могли податися у тривалу подорож в пошуках себе справжнього, з’ясуват� своє світле чи темне майбутнє або ж просто віддатися стихії. Шлях Степана відкритий для нас крізь призму його власного сприйняття життя загалом та людей навколо, завдяки його внутрішньому світу ми можемо ознайомитися з багатьма життєвими труднощами, які поставали на його шляху. Сюжет же переповнений численними амплітудами емоцій та подій. Проте варто звернути увагу й на те, що автор починав писати «Місто» як кіносценарій, ба навіть кінокомедію.
Історія психологічних змін героя мала кілька етапів. В перші тижні юнак ще був тісно пов’язани� спогадами зі селом, він відчував неабияку огиду до незнайомих людей, що його оточували, не розумів «ненажерне місто» і своє місце в ньому. В різних товариствах його охоплювало почуття заздрості і безнадійності власної персони. Його часто обіймала нудьга та відраза до усього, адже, на його думку, він втрачав людську гідність, сидячи без цілі та вагомих змін в зовсім чужій місцині. Навчання в інституті його згодом вже не приваблювало, тому він захопився ідеєю будь-яким чином отримати позицію та авторитет в суспільстві. Тож незабаром село зовсім відсунулось від нього, і він почав швидко опановувати усі правила та нюанси гри міського життя. Простуючи часом, головний герой зовсім припинив цінувати людські стосунки і бачив їх лише як зброю у своїй боротьбі, або ж відпочинок. Отож, він дуже часто змінював друзів та жінок, забуваючи все те, що вони для нього робили. Насправді, Степан був надзвичайно наполегливим, амбіційним, запальним і міг систематично розвиватися. Втім, підіймаючись кар’єрними сходинками перетворювався на справжнього егоїста і зневажав людей, що були нижчі за нього статусом. Герой морально занепадав.
Тепер детальніше можемо розглянути літературну творчість і все, що з нею пов’язан� у романі. Мені сподобалося читати про розвиток письменників та поетів того часу, бачити, як проходили літературні зібрання та точились суперечки з різних приводів. Шлях Степана Радченка до успішного письменництва, його літературні кризи та короткочасні натхнення, трохи мене дивували. Він міг днями й ночами марити визнанням і популярністю своїх робіт, а тоді відчувати огиду, як тільки його затьмарював успіх у цій сфері. Саме творчість чітко показала його мінливу натуру і суперечні пориви.
Не можу оминути роль Києва у творі. Тут кілька разів описувались визначні місця міста, його динамічність і чарівливість. Надзвичайно захопливо було читати про різноманітні локації тих часів. Кімнати житлових будинків, занепалі та розвиненіші райони, живі та рухливі вулиці, переповнені великою кількістю людей, театр, видавництво, різні установи. Найголовніше те, що ці ж місця одразу постають в уяві такими, начебто ти там побував у реальності, вони не є типовими пласкими картинками. Навіть якщо взяти до уваги пивницю, де головний герой зустрічався зі своїм товаришем, то й вона має власну особливу атмосферу.
Вкінці я б нарешті хотіла пригадати усі стосунки Степана, що тривали протягом твору, ту згубну чуттєвість. Звичайно ж, усі вони викликали у мене обурення. У моїй голові просто роїлися запитання. Як він міг так жахливо поступити з Надійкою? Як міг так швидко відкинути зі свого життя мусіньку, що «зробила з нього чоловіка»? Як міг раптово покинути Зоську, яку, як здавалося, так любив? Роман із Ритою я не братиму до уваги, бо, як на мене, вона не довірилась би Степану так само, як попередні жінки. Чомусь найбільше гніву у мене викликала подія, коли гг зустрівся з Надійкою наприкінці твору, думаючи, що вона належить тільки йому(як і всі пасії у його житті). На що він сподівався? Щодо друзів, то ситуація з ними незмінна: вдячності за те, що зробив для нього Максим він не відчував(як і провини перед ним), за товариша Леоніда не радів, за Левка взагалі забув і вважав його «селюком».
Валер’я� Підмогильний глибоко цікавився психоаналізом, відомо також, що й філософією Ніцше. Зокрема, читав роботи Фрейда. У його творах це досить таки помітно відбитком знань про людей загалом і роль інтиму у житті його героїв. Дещо дивним для мене залишилось те, що автор у романі вирішив наприкінці змалював юнака вже як такого, що знає людей і цікавиться їхніми долями. Пише свої оповідання спочатку про речі, а тоді усвідомлює, що тільки людина може бути душею мистецтва, але при тому й надалі залишається низьким морально та товстошкірим до них.
Хоча у цьому є сенс.
Про купу деталей можна було б написати купу статей, але кожен зрозуміє і трактуватиме цей твір по-своєму, бо суперечностей у ньому вистачає з головою. Не дивлячись ні на що, він є особливим і дійсно заслуговує бути однією з перлин світової літератури.
У творі ми сприймаємо дійсність через головного героя - юнака, що приїжджає зі села до столиці, аби здобути освіту і згодом повернутися до рідної місцини, щоб продовжувати покращувати там життя односельчан. Зрозуміло, що не сталось так, як гадалось, і молодого хлопця закрутило у вирі, так би мовити, двобою, змагань особистості з життям та амбіціями у великому місті, тому до ідеї «просвітлення» селян він так і не повернувся. ��удячи з опису його діяльності до приїзду на навчання, Степан Радченко був талановитою людиною, з чудовими організаційними якостями та націоналістичним досвідом.
Події відбуваються в досить бурхливий час індустріалізації та урбанізації, що давало змогу молоді відкривати для себе широкі можливості власними зусиллями і наполегливістю, будувати «новий світ». Отож, всі ті, хто потрапляв у цей динамічний простір, могли податися у тривалу подорож в пошуках себе справжнього, з’ясуват� своє світле чи темне майбутнє або ж просто віддатися стихії. Шлях Степана відкритий для нас крізь призму його власного сприйняття життя загалом та людей навколо, завдяки його внутрішньому світу ми можемо ознайомитися з багатьма життєвими труднощами, які поставали на його шляху. Сюжет же переповнений численними амплітудами емоцій та подій. Проте варто звернути увагу й на те, що автор починав писати «Місто» як кіносценарій, ба навіть кінокомедію.
Історія психологічних змін героя мала кілька етапів. В перші тижні юнак ще був тісно пов’язани� спогадами зі селом, він відчував неабияку огиду до незнайомих людей, що його оточували, не розумів «ненажерне місто» і своє місце в ньому. В різних товариствах його охоплювало почуття заздрості і безнадійності власної персони. Його часто обіймала нудьга та відраза до усього, адже, на його думку, він втрачав людську гідність, сидячи без цілі та вагомих змін в зовсім чужій місцині. Навчання в інституті його згодом вже не приваблювало, тому він захопився ідеєю будь-яким чином отримати позицію та авторитет в суспільстві. Тож незабаром село зовсім відсунулось від нього, і він почав швидко опановувати усі правила та нюанси гри міського життя. Простуючи часом, головний герой зовсім припинив цінувати людські стосунки і бачив їх лише як зброю у своїй боротьбі, або ж відпочинок. Отож, він дуже часто змінював друзів та жінок, забуваючи все те, що вони для нього робили. Насправді, Степан був надзвичайно наполегливим, амбіційним, запальним і міг систематично розвиватися. Втім, підіймаючись кар’єрними сходинками перетворювався на справжнього егоїста і зневажав людей, що були нижчі за нього статусом. Герой морально занепадав.
Тепер детальніше можемо розглянути літературну творчість і все, що з нею пов’язан� у романі. Мені сподобалося читати про розвиток письменників та поетів того часу, бачити, як проходили літературні зібрання та точились суперечки з різних приводів. Шлях Степана Радченка до успішного письменництва, його літературні кризи та короткочасні натхнення, трохи мене дивували. Він міг днями й ночами марити визнанням і популярністю своїх робіт, а тоді відчувати огиду, як тільки його затьмарював успіх у цій сфері. Саме творчість чітко показала його мінливу натуру і суперечні пориви.
Не можу оминути роль Києва у творі. Тут кілька разів описувались визначні місця міста, його динамічність і чарівливість. Надзвичайно захопливо було читати про різноманітні локації тих часів. Кімнати житлових будинків, занепалі та розвиненіші райони, живі та рухливі вулиці, переповнені великою кількістю людей, театр, видавництво, різні установи. Найголовніше те, що ці ж місця одразу постають в уяві такими, начебто ти там побував у реальності, вони не є типовими пласкими картинками. Навіть якщо взяти до уваги пивницю, де головний герой зустрічався зі своїм товаришем, то й вона має власну особливу атмосферу.
Вкінці я б нарешті хотіла пригадати усі стосунки Степана, що тривали протягом твору, ту згубну чуттєвість. Звичайно ж, усі вони викликали у мене обурення. У моїй голові просто роїлися запитання. Як він міг так жахливо поступити з Надійкою? Як міг так швидко відкинути зі свого життя мусіньку, що «зробила з нього чоловіка»? Як міг раптово покинути Зоську, яку, як здавалося, так любив? Роман із Ритою я не братиму до уваги, бо, як на мене, вона не довірилась би Степану так само, як попередні жінки. Чомусь найбільше гніву у мене викликала подія, коли гг зустрівся з Надійкою наприкінці твору, думаючи, що вона належить тільки йому(як і всі пасії у його житті). На що він сподівався? Щодо друзів, то ситуація з ними незмінна: вдячності за те, що зробив для нього Максим він не відчував(як і провини перед ним), за товариша Леоніда не радів, за Левка взагалі забув і вважав його «селюком».
Валер’я� Підмогильний глибоко цікавився психоаналізом, відомо також, що й філософією Ніцше. Зокрема, читав роботи Фрейда. У його творах це досить таки помітно відбитком знань про людей загалом і роль інтиму у житті його героїв. Дещо дивним для мене залишилось те, що автор у романі вирішив наприкінці змалював юнака вже як такого, що знає людей і цікавиться їхніми долями. Пише свої оповідання спочатку про речі, а тоді усвідомлює, що тільки людина може бути душею мистецтва, але при тому й надалі залишається низьким морально та товстошкірим до них.
Хоча у цьому є сенс.
Про купу деталей можна було б написати купу статей, але кожен зрозуміє і трактуватиме цей твір по-своєму, бо суперечностей у ньому вистачає з головою. Не дивлячись ні на що, він є особливим і дійсно заслуговує бути однією з перлин світової літератури.
May 15, 2022
A bildungsroman, the story of Stepan, a young ambitious man from the Ukrainian village, who moves to Kyiv to study in the university and get himself a profession to then come back and be a part of Ukrainian village transformation and modernization, all set during a few years of Ukrainization in the 1920s. While trying to motivate himself to visit classes and getting himself involved in a few love affairs, he decides to become a writer of his generation, to write about “real people�. What happens next is him trying to navigate his self-doubts as a writer, using and discarding people and especially women in his life, while trying to become a man of the city and erase his previous identity, slowly losing his connection with “real people�.
A fascinating psychological portrait of a greedy and selfish young man, who uses humans left and right to get what he wants, but still never manages to be content with his achievements. He sees the city as an opportunity, but still wistfully looks back and idolizes his village and people who came with him. Interesting smart conversations with other writers he interacts with, while giving us glimpses into the literary life in Kyiv in the 1920s. And an illustration and exploration of the complicated Ukrainian antagonism between village and the city, as Ukraine was rapidly becoming more and more urbanized after the revolution and more and more young people were rushing into cities to build a new soviet Ukraine.
Beautifully written by Valerian Pidmohylny, who is one of the leading figures of the Executed Renaissance, killed by Stalin’s regime during another Russification of Ukraine, this time in the 1930s.
And here Kyiv is a character in itself, it was so interesting to read about the city I love and know so well, whose streets I've roamed around so many times.
It was translated into English and German, but it is gorgeously written in Ukrainian.
A fascinating psychological portrait of a greedy and selfish young man, who uses humans left and right to get what he wants, but still never manages to be content with his achievements. He sees the city as an opportunity, but still wistfully looks back and idolizes his village and people who came with him. Interesting smart conversations with other writers he interacts with, while giving us glimpses into the literary life in Kyiv in the 1920s. And an illustration and exploration of the complicated Ukrainian antagonism between village and the city, as Ukraine was rapidly becoming more and more urbanized after the revolution and more and more young people were rushing into cities to build a new soviet Ukraine.
Beautifully written by Valerian Pidmohylny, who is one of the leading figures of the Executed Renaissance, killed by Stalin’s regime during another Russification of Ukraine, this time in the 1930s.
And here Kyiv is a character in itself, it was so interesting to read about the city I love and know so well, whose streets I've roamed around so many times.
It was translated into English and German, but it is gorgeously written in Ukrainian.
February 3, 2024
Десь тридцять років тому моє перше шкільне враження було приблизно таким: "Блін, це найсильніше і найцікавіше з усього, що ми вивчали в українській і російській літературі! Якого біса всі носяться з тим Достоєвським". На тому рівні я і залишилася.
В мене по життю таких Радченків було і є чимало серед знайомих, і знаєте, вони добре себе почувають вже багато-багато років. З одним таким просто вчора черговий раз сиділи за столом. Жінки, що з ним живуть в різні часи, все про нього розуміють, але ніяких висновків не роблять. Здібності і таланти в Радченках Степанах-Стефанах безперечно є, а людські якості - це, здається, зовсім не те, що впливає на перебіг життя.
Слухала на Абук, читає Олександр Рудько, дуже хороше прочитання.
В мене по життю таких Радченків було і є чимало серед знайомих, і знаєте, вони добре себе почувають вже багато-багато років. З одним таким просто вчора черговий раз сиділи за столом. Жінки, що з ним живуть в різні часи, все про нього розуміють, але ніяких висновків не роблять. Здібності і таланти в Радченках Степанах-Стефанах безперечно є, а людські якості - це, здається, зовсім не те, що впливає на перебіг життя.
Слухала на Абук, читає Олександр Рудько, дуже хороше прочитання.
June 22, 2022
What can I say? It is a delightful novel. Not quite modernist yet, more on the way towards existentialism, deeply psychological, honest, funny, and well written. It is also a hymn to the individualism and so unlike the contemporary Soviet literature that was toggling between the social realism and absurdism. It is such a tragedy that the life of this author was cut short so cruelly by the gulags.
It is one of those novels where a city takes the role of an independent character. When I was reading it I was thinking it was not quite , more like . And I felt so sad that this author would never write his “Ulysses�. Though he had it in him. It is almost palpable from this text.
It is about Kyiv in the 20s. And the whole place feels on the pages of this book more like Weimar Republic rather than some place in the Soviet Union. The novel also has reminded me of by Nabokov written approximately at the same time in Berlin. Both main characters are ambitious young writers. Both quite unpleasant to put it mildly, but very talented. But while Nabokov’s character possess all the social capital possible, Stepan, the protagonist of Pidmohilny is a village orphan who comes to the big city for the first time. So the story even more intriguing from this perspective - he quickly obtains all necessary glamour anyway. When Nabokov goes into intertextuality, Pidmohylny is dwelling more on psychology of his character. Nabokov digs into the past, Pidmohylny looks into the future. However, both of those young men share their ambition and egocentrism as well as their lasting loyalty to literature only.
The language is lyrical and rich. There is a music on the sentence level.
This novel has been rediscovered in Ukraine after the end of the Soviet empire, I hope the book would be re-translated and republished soon. It deserves its place in the European literary canon.
Ps
thanks to my dear friend Vesna for the link to English translation. It looks like it is available for free download. I really recommend to try if you are interested in Ukrainian classics:
Part 1:
Part 2:
It is one of those novels where a city takes the role of an independent character. When I was reading it I was thinking it was not quite , more like . And I felt so sad that this author would never write his “Ulysses�. Though he had it in him. It is almost palpable from this text.
It is about Kyiv in the 20s. And the whole place feels on the pages of this book more like Weimar Republic rather than some place in the Soviet Union. The novel also has reminded me of by Nabokov written approximately at the same time in Berlin. Both main characters are ambitious young writers. Both quite unpleasant to put it mildly, but very talented. But while Nabokov’s character possess all the social capital possible, Stepan, the protagonist of Pidmohilny is a village orphan who comes to the big city for the first time. So the story even more intriguing from this perspective - he quickly obtains all necessary glamour anyway. When Nabokov goes into intertextuality, Pidmohylny is dwelling more on psychology of his character. Nabokov digs into the past, Pidmohylny looks into the future. However, both of those young men share their ambition and egocentrism as well as their lasting loyalty to literature only.
The language is lyrical and rich. There is a music on the sentence level.
This novel has been rediscovered in Ukraine after the end of the Soviet empire, I hope the book would be re-translated and republished soon. It deserves its place in the European literary canon.
Ps
thanks to my dear friend Vesna for the link to English translation. It looks like it is available for free download. I really recommend to try if you are interested in Ukrainian classics:
Part 1:
Part 2:
March 18, 2025
Чому? Як? Як я могла стільки років ходити довкола цієї книги, з усих усюд про неї чути і не читати?!
По суті впродовж книги ми не слідкуємо за головним героєм, а колупаємось в його душі. І яка ж це цікава душа. От наче стандартний покидьок, але з мораллю, а��біціями, ідеєю, ще й на лице симпатичний. І як це все цікаво у ньому перемішується. Так сподобалось, аж перечитати одразу тягне.
По суті впродовж книги ми не слідкуємо за головним героєм, а колупаємось в його душі. І яка ж це цікава душа. От наче стандартний покидьок, але з мораллю, а��біціями, ідеєю, ще й на лице симпатичний. І як це все цікаво у ньому перемішується. Так сподобалось, аж перечитати одразу тягне.
August 28, 2022
боооооже, яке кончене!
написано блискуче, але головного героя хочеться взять і ує***ть
написано блискуче, але головного героя хочеться взять і ує***ть
June 16, 2017
Роман написаний настільки майстерно, наскільки взагалі щось може бути майстерно написане. Віртуозний роман. Його порадили мені як "енциклопедію молодого письменника", і дійсно, Підмогильний тонко змальовує механізми літературної творчості, і не як втомлений тією творчістю майстер, а як той, хто добре пам'ятає і розуміє перші кроки.
Але... Але задоволення від віртуозності Підмогильного псує головний герой, якому геть неможливо співчувати. Степан Радченко - що твій борець з корупцією, який виступає за радикальні заходи, поки в нього немає коштів і влади, але сам одразу перетворюється на корупціонера, щойно йому запропонують хоча б найменший хабар. Для самовпевненого і самозакоханого Радченка всі інші люди - лише статисти, прикраса до його персони, розвага, яку можна кинути на сміття, коли вона набридне. Самолюбство "товариша" кришталеве, поранити його - як чхнути, і так само легко він ранить і вбиває інших людей. Схильність "товариша" до насильства також не прикрашає героя. Як і своєрідна душевна імпотенція, що не дозволяє йому пройнятись до когось глибоким дружнім чи любовним почуттям.
І не Місто в тому винне: воно лише викрило у герої ту отруту, яку він приніс у собі.
Але... Але задоволення від віртуозності Підмогильного псує головний герой, якому геть неможливо співчувати. Степан Радченко - що твій борець з корупцією, який виступає за радикальні заходи, поки в нього немає коштів і влади, але сам одразу перетворюється на корупціонера, щойно йому запропонують хоча б найменший хабар. Для самовпевненого і самозакоханого Радченка всі інші люди - лише статисти, прикраса до його персони, розвага, яку можна кинути на сміття, коли вона набридне. Самолюбство "товариша" кришталеве, поранити його - як чхнути, і так само легко він ранить і вбиває інших людей. Схильність "товариша" до насильства також не прикрашає героя. Як і своєрідна душевна імпотенція, що не дозволяє йому пройнятись до когось глибоким дружнім чи любовним почуттям.
І не Місто в тому винне: воно лише викрило у герої ту отруту, яку він приніс у собі.
September 21, 2022
Der ukrainische Döblin
Es gibt ja Bücher, die einem mehr oder weniger durch Zufall „über den Weg laufen�. So auch „Die Stadt� des ukrainischen Schriftstellers Walerjan Pidmohylnyj, von dem ich im zwitschernden Netzwerk gehört bzw. gelesen hatte. Als mir dann noch gewahr wurde, dass das Buch beim kleinen, dafür aber umso größeren Guggolz-Verlag (Buchnerds wissen was ich meine *g*) veröffentlicht wurde, stand fest „Muss ich kaufen!� Also direkt bestellt, flott geliefert und jetzt gelesen.
Und was soll ich sagen: das Buch steht auf dem Treppchen der „King´s Crown Juwels 2022�; egal, ob Gold, Silber oder Bronze (ich tendiere zu Ersterem, aber wer weiß, was noch kommt *g*).
Eine ganze Reihe an (studentischen) Übersetzerinnen und Übersetzern (Alexander Kratochvil, Lukas Joura, Jakob Wunderwald und Lina Zalitok, die auch zusammen mit Susanne Frank das lesenswerte und durchaus erhellende Nachwort verfasst haben) hat diesen ursprünglich 1929 erschienenen Roman übersetzt, der somit fast 100 Jahre auf eine deutsche Veröffentlichung „gewartet� hat. Aber besser spät als nie :-).
Der vom Land stammende Stepan kommt in „Die Stadt� Kyjiw (Kiew), um dort zu studieren. Der etwas „holprige� Start (Unterkunft in einer Tischlerei zwischen Sägespäne und Holzbrettern) hindert den jungen Mann nicht daran, die Stadt und seine Bewohner eingehend zu beobachten, (lukrative) Freundschaften zu schließen und sich ins Großstadtleben, aber auch in sein Studium zu stürzen. Allerdings geraten seine diesbezüglichen Pläne immer mehr ins Hintertreffen, da es noch eine andere Leidenschaft gibt: die Schriftstellerei.
Und so werden die Leserinnen und Leser Zeuge, wie Stepan immer mehr in die ukrainische Literatur-Szene eintaucht und sich zu einem gefragten Übersetzer und Autor mausert. Was diesen Strang der Erzählung anbelangt, ist der Roman stark autobiografisch geprägt, wie sowohl das kurze, persönliche Nachwort des Autors als auch das bereits angesprochene Nachwort der Übersetzer deutlich macht.
Der tiefe Blick in die (ukrainische) Literatur- und Lyrikszene ist durchsetzt mit immer wieder durchblitzenden tiefsitzenden Selbstzweifeln Stepans. Das ist an der ein oder anderen Stelle durchaus plausibel, manchmal möchte man ihn aber auch ob seiner Naivität oder seines „sich hängen lassen� packen, schütteln und zum Aufwachen bringen. Aber gut � das ist die Schule des Lebens ha ha ha.
Der Ton der Erzählung passt sich den jeweiligen Abschnitten an. So gibt es neben hektischen Großstadt-Abschnitten poetisch-warmherzige Passagen, in denen die Natur, die Parks, das Wetter etc. das „Sagen� haben. Demgegenüber stehen philosophische Betrachtungen als auch herrlich „schräge� Bilder. Ein Beispiel für Letzteres:
„Ich habe den Schriftsteller immer mit dem Bäcker verglichen. Aus einer kleinen Teigkugel bäckt er einen Laib Brot. Er hat einen guten Ofen, verwendet gute Hefe, und er ist sich nicht zu schade, den Teig für Monate, ein Jahr oder viele Jahre zu kneten. Aber wenn er scheu ist, wenn er sich vor seinen eigenen Gedanken und vor dem, was andere denken, fürchtet, dann sollte er lieber seine Bäckerei schließen und Volksschullehrer werden.� (S. 253 ff)
Neben der großartigen Übersetzungsarbeit wertet das Buch auch noch ein umfangreiches Glossar auf, in dem die wichtigsten Schlüsselbegriffe (Orte, Namen von Autoren, Abkürzungen etc.) teils ausführlich erläutert werden. Vielleicht wäre es hier hilfreich gewesen, die im Glossar fett gedruckten Wörter im Text ebenso fett zu drucken oder anderweitig auf den Anhang aufmerksam zu machen. Aber das ist hier jammern auf allerhöchstem Niveau und schmälert meine Begeisterung für diesen Text, der meiner Meinung nach einem „Berlin, Alexanderplatz� von Alfred Döblin in nichts nachsteht, in keinster Weise.
Und so bleibt mir am Ende nichts weiter übrig, als (mindestens *g*) 5* aus meiner Schublade zu holen und eine absolute Leseempfehlung auszusprechen!
©쾱ԲǴڳܲ
Es gibt ja Bücher, die einem mehr oder weniger durch Zufall „über den Weg laufen�. So auch „Die Stadt� des ukrainischen Schriftstellers Walerjan Pidmohylnyj, von dem ich im zwitschernden Netzwerk gehört bzw. gelesen hatte. Als mir dann noch gewahr wurde, dass das Buch beim kleinen, dafür aber umso größeren Guggolz-Verlag (Buchnerds wissen was ich meine *g*) veröffentlicht wurde, stand fest „Muss ich kaufen!� Also direkt bestellt, flott geliefert und jetzt gelesen.
Und was soll ich sagen: das Buch steht auf dem Treppchen der „King´s Crown Juwels 2022�; egal, ob Gold, Silber oder Bronze (ich tendiere zu Ersterem, aber wer weiß, was noch kommt *g*).
Eine ganze Reihe an (studentischen) Übersetzerinnen und Übersetzern (Alexander Kratochvil, Lukas Joura, Jakob Wunderwald und Lina Zalitok, die auch zusammen mit Susanne Frank das lesenswerte und durchaus erhellende Nachwort verfasst haben) hat diesen ursprünglich 1929 erschienenen Roman übersetzt, der somit fast 100 Jahre auf eine deutsche Veröffentlichung „gewartet� hat. Aber besser spät als nie :-).
Der vom Land stammende Stepan kommt in „Die Stadt� Kyjiw (Kiew), um dort zu studieren. Der etwas „holprige� Start (Unterkunft in einer Tischlerei zwischen Sägespäne und Holzbrettern) hindert den jungen Mann nicht daran, die Stadt und seine Bewohner eingehend zu beobachten, (lukrative) Freundschaften zu schließen und sich ins Großstadtleben, aber auch in sein Studium zu stürzen. Allerdings geraten seine diesbezüglichen Pläne immer mehr ins Hintertreffen, da es noch eine andere Leidenschaft gibt: die Schriftstellerei.
Und so werden die Leserinnen und Leser Zeuge, wie Stepan immer mehr in die ukrainische Literatur-Szene eintaucht und sich zu einem gefragten Übersetzer und Autor mausert. Was diesen Strang der Erzählung anbelangt, ist der Roman stark autobiografisch geprägt, wie sowohl das kurze, persönliche Nachwort des Autors als auch das bereits angesprochene Nachwort der Übersetzer deutlich macht.
Der tiefe Blick in die (ukrainische) Literatur- und Lyrikszene ist durchsetzt mit immer wieder durchblitzenden tiefsitzenden Selbstzweifeln Stepans. Das ist an der ein oder anderen Stelle durchaus plausibel, manchmal möchte man ihn aber auch ob seiner Naivität oder seines „sich hängen lassen� packen, schütteln und zum Aufwachen bringen. Aber gut � das ist die Schule des Lebens ha ha ha.
Der Ton der Erzählung passt sich den jeweiligen Abschnitten an. So gibt es neben hektischen Großstadt-Abschnitten poetisch-warmherzige Passagen, in denen die Natur, die Parks, das Wetter etc. das „Sagen� haben. Demgegenüber stehen philosophische Betrachtungen als auch herrlich „schräge� Bilder. Ein Beispiel für Letzteres:
„Ich habe den Schriftsteller immer mit dem Bäcker verglichen. Aus einer kleinen Teigkugel bäckt er einen Laib Brot. Er hat einen guten Ofen, verwendet gute Hefe, und er ist sich nicht zu schade, den Teig für Monate, ein Jahr oder viele Jahre zu kneten. Aber wenn er scheu ist, wenn er sich vor seinen eigenen Gedanken und vor dem, was andere denken, fürchtet, dann sollte er lieber seine Bäckerei schließen und Volksschullehrer werden.� (S. 253 ff)
Neben der großartigen Übersetzungsarbeit wertet das Buch auch noch ein umfangreiches Glossar auf, in dem die wichtigsten Schlüsselbegriffe (Orte, Namen von Autoren, Abkürzungen etc.) teils ausführlich erläutert werden. Vielleicht wäre es hier hilfreich gewesen, die im Glossar fett gedruckten Wörter im Text ebenso fett zu drucken oder anderweitig auf den Anhang aufmerksam zu machen. Aber das ist hier jammern auf allerhöchstem Niveau und schmälert meine Begeisterung für diesen Text, der meiner Meinung nach einem „Berlin, Alexanderplatz� von Alfred Döblin in nichts nachsteht, in keinster Weise.
Und so bleibt mir am Ende nichts weiter übrig, als (mindestens *g*) 5* aus meiner Schublade zu holen und eine absolute Leseempfehlung auszusprechen!
©쾱ԲǴڳܲ
March 9, 2021
люблю цей роман ще зі школи, щоразу відкриваю в ньому щось нове.
September 7, 2023
це дуже вітальна книга. у ній багато сили, руху, поступу та, власне, життя.
а ще вона абсолютно актуальна у замилуванні києвом і в тому, як писане внутрішнє життя письменника. як і будь-яка хороша література майже в усьому вона актуальна. крім жіночих персонажів, звісно, —вон� картонні й слугують лише для уособлення етапів життя степана: надійка � село, зоська � місто, (а між ними мусінька � перехідний етап між селом і містом, заміна мами, якої не було й від якої тре піти у велике життя, велике місто), рита � теж місто, але місто-для-міських, та ще й не простих, а інтеліґентних, та ще й інших, не-київських. рита з харкова. тут їй поталанило...
мій улюблений персонаж і єдиний, до кого степан ставиться +-стерпно —пое� вигорський (аka євген плужник), чия мова складається виключно з готових добірних афоризмів і вишуканих цинізмів дуже освіченого підлітка (він тут такий собі трикстер-мандрівник у дусі рембо).
до речі про них. мені було важко змиритися з тим, що степану 25 рочків. і не лише тому що я звикла, що до вишів ідуть у 16-17. увесь цей пубертатний запал, крінжовий нарцисизм і просотані недойобом думки першокурсника заважають мені змиритися, що степан, виявляється, цілком собі зрілий парубок.
а ще це дуже страшна книжка. іноді сироти спиною від того, який степан лицемірний і ниций.
певна, що степана друкували не в останню чергу, бо той совьєтську повісточку майстерно вправляв у текст. та все ж він розумний і не обділений хистом до слова, за що йому багато речей сам підмогильний ніби вибачає... як от, наприклад, зґвалтування. певна, якби це зробив якийсь неук, сцена була б описана інакше (хоча... підмогильний взагалі не схильний до моралізаторства. за що окрема шана).
а от у чому степан ще вправніший, так це у підлості. зробити хуйню, переконавши себе у тому, що це ЙОГО обманули, з НЬОГО познущалися, а він просто збунтувався проти, не витерпів бідолашний... і ось відплачує тою ж монетою � у цьому він весь. у підмогильного є, до речі, оповідання «добрий бог», де гг, Віктор, так само неперевершений майстер самовиправдань і самозапевнення.
саме тому зі степана радченка такий взірцевий совєтскій чєловєк. маленький гвинтік. у нього ніколи немає проблем із владою, він скрізь на харошем щщєту, навіть свою посаду у газеті він отримує, бо його висувають інші. як того, хто не відсвічує. як того, ким легко керувати. ідеальний партієць. гомо совєтікус.
спочатку я свідомо порівнювала "місто" із "любим другом". зрештою, підмогильний його перекладав і дуже цінував французький роман. а ще я чула так багато жартів, що це ледь не фанфік по мопассану... нічого такого. цілком оригінальний твір без аж надто відчутних упливів, як на мене. я швидко кинула зіставляти їх, бо захопилася самим письмом. але одна деталь особливо запам'яталася.
бідний дюруа, гуляючи розкішним парижем, хоче аби все це золото, весь блиск і жінки дісталися йому. він підкорить це місто � у будь-який спосіб.
бідний степан, гуляючи розкішним києвом, хоче аби всі ці "скляні полички з золотом, миготюче каміння й безжурні з дурощів ляльки" не дісталися нікому. щоб їх не існувало. ні для нього, ні для інших. нехай усі будуть бідні, як він � у будь-який спосіб.
та щойно він розуміє, що має шанс усе це отримати, так одразу ж доходить висновку, що "не ненавидіти треба місто, а здобути". і це буде зовсім неважко, якщо там примазатися, там пропхнутися, там завалити вчасно, а там писнути оповідання про революцію. хтось писав, що степан � типовий марті сью, якому все легко дається. та нє. просто в сирисири, особливо перші років 10, достатньо було виявити лояльність і безпринципність. і ось уже все те буржуйське, проти якого ти ніби боровся, нареешті дісталося тобі хорошому!
нічого дивного, що спочатку відправили у заслання плужника, а одразу після цього й підмогильного за в тому числі «місто», яке визнали антирадянським і за яке його зрештою й розстріляли на 30-річний ювілей жовтневої революції. що-що, а святкували совєти завжди з розмахом.
***
мій плейлист до "міста":
дуууже корисне посилання з мапою києва підмогильного (пане Andron, тричі дякую за підгон!):
а ще вона абсолютно актуальна у замилуванні києвом і в тому, як писане внутрішнє життя письменника. як і будь-яка хороша література майже в усьому вона актуальна. крім жіночих персонажів, звісно, —вон� картонні й слугують лише для уособлення етапів життя степана: надійка � село, зоська � місто, (а між ними мусінька � перехідний етап між селом і містом, заміна мами, якої не було й від якої тре піти у велике життя, велике місто), рита � теж місто, але місто-для-міських, та ще й не простих, а інтеліґентних, та ще й інших, не-київських. рита з харкова. тут їй поталанило...
мій улюблений персонаж і єдиний, до кого степан ставиться +-стерпно —пое� вигорський (аka євген плужник), чия мова складається виключно з готових добірних афоризмів і вишуканих цинізмів дуже освіченого підлітка (він тут такий собі трикстер-мандрівник у дусі рембо).
до речі про них. мені було важко змиритися з тим, що степану 25 рочків. і не лише тому що я звикла, що до вишів ідуть у 16-17. увесь цей пубертатний запал, крінжовий нарцисизм і просотані недойобом думки першокурсника заважають мені змиритися, що степан, виявляється, цілком собі зрілий парубок.
а ще це дуже страшна книжка. іноді сироти спиною від того, який степан лицемірний і ниций.
певна, що степана друкували не в останню чергу, бо той совьєтську повісточку майстерно вправляв у текст. та все ж він розумний і не обділений хистом до слова, за що йому багато речей сам підмогильний ніби вибачає... як от, наприклад, зґвалтування. певна, якби це зробив якийсь неук, сцена була б описана інакше (хоча... підмогильний взагалі не схильний до моралізаторства. за що окрема шана).
а от у чому степан ще вправніший, так це у підлості. зробити хуйню, переконавши себе у тому, що це ЙОГО обманули, з НЬОГО познущалися, а він просто збунтувався проти, не витерпів бідолашний... і ось відплачує тою ж монетою � у цьому він весь. у підмогильного є, до речі, оповідання «добрий бог», де гг, Віктор, так само неперевершений майстер самовиправдань і самозапевнення.
саме тому зі степана радченка такий взірцевий совєтскій чєловєк. маленький гвинтік. у нього ніколи немає проблем із владою, він скрізь на харошем щщєту, навіть свою посаду у газеті він отримує, бо його висувають інші. як того, хто не відсвічує. як того, ким легко керувати. ідеальний партієць. гомо совєтікус.
спочатку я свідомо порівнювала "місто" із "любим другом". зрештою, підмогильний його перекладав і дуже цінував французький роман. а ще я чула так багато жартів, що це ледь не фанфік по мопассану... нічого такого. цілком оригінальний твір без аж надто відчутних упливів, як на мене. я швидко кинула зіставляти їх, бо захопилася самим письмом. але одна деталь особливо запам'яталася.
бідний дюруа, гуляючи розкішним парижем, хоче аби все це золото, весь блиск і жінки дісталися йому. він підкорить це місто � у будь-який спосіб.
бідний степан, гуляючи розкішним києвом, хоче аби всі ці "скляні полички з золотом, миготюче каміння й безжурні з дурощів ляльки" не дісталися нікому. щоб їх не існувало. ні для нього, ні для інших. нехай усі будуть бідні, як він � у будь-який спосіб.
та щойно він розуміє, що має шанс усе це отримати, так одразу ж доходить висновку, що "не ненавидіти треба місто, а здобути". і це буде зовсім неважко, якщо там примазатися, там пропхнутися, там завалити вчасно, а там писнути оповідання про революцію. хтось писав, що степан � типовий марті сью, якому все легко дається. та нє. просто в сирисири, особливо перші років 10, достатньо було виявити лояльність і безпринципність. і ось уже все те буржуйське, проти якого ти ніби боровся, нареешті дісталося тобі хорошому!
нічого дивного, що спочатку відправили у заслання плужника, а одразу після цього й підмогильного за в тому числі «місто», яке визнали антирадянським і за яке його зрештою й розстріляли на 30-річний ювілей жовтневої революції. що-що, а святкували совєти завжди з розмахом.
***
мій плейлист до "міста":
дуууже корисне посилання з мапою києва підмогильного (пане Andron, тричі дякую за підгон!):
August 24, 2013
один з найкращих українських романів у ХХ столітті. чи не перший дійсно європейський текст (за якістю і стилем) в нашій літературі, який не соромно порадити іноземцям.
October 29, 2016
Найбільш кончєний головний герой в історії літератури.
А ще епічний діалог:
Він знайшов своєю ногою сусідчину й шалено потиснув.
� Обережніш, панчоху забрудните, � спокійно сказала вона.
� Я виперу її у власній крові, � відповів він.
� У вас так багато зайвої крові?
� Вдвічі більше, ніж належить.
А ще епічний діалог:
Він знайшов своєю ногою сусідчину й шалено потиснув.
� Обережніш, панчоху забрудните, � спокійно сказала вона.
� Я виперу її у власній крові, � відповів він.
� У вас так багато зайвої крові?
� Вдвічі більше, ніж належить.
October 5, 2021
Одна епоха, одні процеси, одні ж типажі людей, але діаметрально протилежна сфокусованість поглядів: “Дванадцят� стільців� Ільфа і Петрова та “Місто� Підмогильного. Перший - одноходовий, карикатурний, бурлескний, абсолютно простий і від того широкочитаний і впізнаваний. Другий - складний, заглиблений всередину, побудований на неочікуваних протиріччях росту особистості і від того занедбаний на останніх сторінках шкільної програми.
А сюжет і розгортання супер-цікаве: розумний юнак приїжджає в Київ за можливістю використати всі його нагоди для особистого якісного стрибка, але, натомість. Місто як гротескне збільшуване скло загострює найгірші примітивні риси, притлумлює шляхетні і перемелює те, що залишилося.
Завойовник-варвар поступово перетворюється на метелика, що пурхає між павутинням можливостей з кожним пожадливим порухом все більше заплутуючись у дереві імовірностей вибору. Це твір про легкість і однозначність буття у строго-обмеженому укладі пасторального села, з його жорстокістю і нетерпимістю до порушників усталеного соціального договору на противагу до позірно вільного міського укладу, в якому мільйони можливостей дуже легко заводять на стежки деградованих моральних принципів.
Стара казка про рай з його однозначністю, інфантильністю, патерналізмом і відсутністю вибору та пекло, в якому уся відповідальність за усі рішення лежить виключно на особистості. Стара історія про дорослішання дитини і розрив із батьківськими путами. Стара фабула про дракона-тирана, вбивши якого сам стаєш тираном.
Один з творів, які в жодному разі не повинен бути в обов’язкові� шкільній програмі, як занадто розумний для більшості, але однозначно повинен бути покладений на поличку обов’язкови� до прочитання.
В українського ПЕН-клубу є геніальна підбірка: , а в Першій українській аудіокнигарні Абук () є суперова можливість за смішні гроші слухати книги, поки стоїш у відомих львівських корках.
А сюжет і розгортання супер-цікаве: розумний юнак приїжджає в Київ за можливістю використати всі його нагоди для особистого якісного стрибка, але, натомість. Місто як гротескне збільшуване скло загострює найгірші примітивні риси, притлумлює шляхетні і перемелює те, що залишилося.
Завойовник-варвар поступово перетворюється на метелика, що пурхає між павутинням можливостей з кожним пожадливим порухом все більше заплутуючись у дереві імовірностей вибору. Це твір про легкість і однозначність буття у строго-обмеженому укладі пасторального села, з його жорстокістю і нетерпимістю до порушників усталеного соціального договору на противагу до позірно вільного міського укладу, в якому мільйони можливостей дуже легко заводять на стежки деградованих моральних принципів.
Стара казка про рай з його однозначністю, інфантильністю, патерналізмом і відсутністю вибору та пекло, в якому уся відповідальність за усі рішення лежить виключно на особистості. Стара історія про дорослішання дитини і розрив із батьківськими путами. Стара фабула про дракона-тирана, вбивши якого сам стаєш тираном.
Один з творів, які в жодному разі не повинен бути в обов’язкові� шкільній програмі, як занадто розумний для більшості, але однозначно повинен бути покладений на поличку обов’язкови� до прочитання.
В українського ПЕН-клубу є геніальна підбірка: , а в Першій українській аудіокнигарні Абук () є суперова можливість за смішні гроші слухати книги, поки стоїш у відомих львівських корках.
November 6, 2023
Я навіть не згадаю чи читала колись про таку розхристану, пусту і заблудлу душу?
December 26, 2023
This is the ‘first Ukrainian urban novel�, initially published in 1928, just before collectivization and Stalin’s repressions, which among many others, murdered the author. Right now this book is a part of school program, but when I was in school in the late USSR, it, as well as most other works of Ukrainian 20s weren’t studied.
The book’s title is ‘the City� and it tells (partially autobiographic) story of a talented young man Stepan Radchenko, coming to Kyiv to study and return to his village, but who gradually changes into an urbanite. In style it reminds me of , and as I later learnt, the author translated French writers into Ukrainian.
The protagonist is far from a hero, but neither he is a villain. He has talents and all studies go easy for his, but at the same time his psychic is extremely labile (opposite to stable) and there is even some paranoia: he can sing accolades to a person one moment and then hate and denigrate them a moment later. At one moment, he decides to break down with his girlfriend, but coming to tell her that, proposes to marry instead and right after starts (in thoughts initially) accusing her in trying to tie him to her. He is both an ardent communist calling for the equality and a person, who thinks he is much better than everyone around and underappreciated and that the whole world owes him.
This is a great example of how dreams of a brave new world and socialist revolution turns former victims into new masters and how people with a lot of potential can be narcissistic and pity.
The book’s title is ‘the City� and it tells (partially autobiographic) story of a talented young man Stepan Radchenko, coming to Kyiv to study and return to his village, but who gradually changes into an urbanite. In style it reminds me of , and as I later learnt, the author translated French writers into Ukrainian.
The protagonist is far from a hero, but neither he is a villain. He has talents and all studies go easy for his, but at the same time his psychic is extremely labile (opposite to stable) and there is even some paranoia: he can sing accolades to a person one moment and then hate and denigrate them a moment later. At one moment, he decides to break down with his girlfriend, but coming to tell her that, proposes to marry instead and right after starts (in thoughts initially) accusing her in trying to tie him to her. He is both an ardent communist calling for the equality and a person, who thinks he is much better than everyone around and underappreciated and that the whole world owes him.
This is a great example of how dreams of a brave new world and socialist revolution turns former victims into new masters and how people with a lot of potential can be narcissistic and pity.
August 25, 2022
Дуже цікаво було познайомитись з цим автором, з його трагічною біографію. Підмогильний один з представників «Розстріляного відродження», його вбили у Сандармоху в 1937 - йому було всього 36.
Кажуть, Роман «Місто» дуже модерний і перший урбаністичний в Україні. Після прочитання іншихукраїнських творів раніше справді відчутно різницю, бо ніби вперше читаєш про українське місто, а не село. А точніше про Київ 20-х років після війни. Як туди хлинула молодь, як вирувало життя - підприємства, спілки, інститути, кіно, театри, бари, видавництва і навіть конкуренція між письменниками. Тоді ще якраз тривала політика НЕП і українізація. То ж все описано дуже позитивно.
Моментами здається ніби ми знову повторюємо історію - тільки на 100 років пізніше. Надіюсь, що всі позитивні моменти в культурному житті і українізації, що є зараз, у наших 20-х роках, ми не згорнемо у 30-х.
Мова автора дуже багато, стільки гарних слів вжито. Та й так легко читається - на одному диханні. Не кожен автор може таким похвалитись.
А сам головний герой Степан Радченко зіпсував усе враження. Мимоволі виникає враження, що він якийсь психічно хворий. Так негарно обходився зі всіма жінками, мені ще досі душа болить за них всіх.
На початку мені історія героя трошки перегукувалась з Мартіном Іденом Джека Лондона.
Але Степанові швидше пощастило надрукуватися, і він явно був не з тих, щоб через одну дівчину страждати і через високі смисли помирати.
Кажуть, Роман «Місто» дуже модерний і перший урбаністичний в Україні. Після прочитання іншихукраїнських творів раніше справді відчутно різницю, бо ніби вперше читаєш про українське місто, а не село. А точніше про Київ 20-х років після війни. Як туди хлинула молодь, як вирувало життя - підприємства, спілки, інститути, кіно, театри, бари, видавництва і навіть конкуренція між письменниками. Тоді ще якраз тривала політика НЕП і українізація. То ж все описано дуже позитивно.
Моментами здається ніби ми знову повторюємо історію - тільки на 100 років пізніше. Надіюсь, що всі позитивні моменти в культурному житті і українізації, що є зараз, у наших 20-х роках, ми не згорнемо у 30-х.
Мова автора дуже багато, стільки гарних слів вжито. Та й так легко читається - на одному диханні. Не кожен автор може таким похвалитись.
А сам головний герой Степан Радченко зіпсував усе враження. Мимоволі виникає враження, що він якийсь психічно хворий. Так негарно обходився зі всіма жінками, мені ще досі душа болить за них всіх.
На початку мені історія героя трошки перегукувалась з Мартіном Іденом Джека Лондона.
Але Степанові швидше пощастило надрукуватися, і він явно був не з тих, щоб через одну дівчину страждати і через високі смисли помирати.
April 7, 2018
Чудовий роман, думаю буде до снаги багатьом, так як має чим подивувати і чуттєво-налаштованих читачів, і любителів пофілософувати. Цікавий сюжет, глибока психологія, майстерне володіння мовою - що тут скажеш: потужно, красиво і життєво.
Now the novel is available in English (have a look, here: (Part 1) and (Part 2) or there: and ). It's an A1 European prose of the first part of XX century.
Now the novel is available in English (have a look, here: (Part 1) and (Part 2) or there: and ). It's an A1 European prose of the first part of XX century.
September 18, 2022
Страшенно задоволена, що перечитала «Місто». Неймовірна мова, сама оповідь по кінематографічному динамічна. Рада що можна поглянути на своє місто очима Степана Радченка. Тобто розумію, що він молодий, самовпевнений, егоїстичний, але спостерігаючи за його просуванням і вивченням Києва отримуєш задоволення і в той же час � вивчаєш знайомі тобі локації. Степан багато в чому нагадує багатьох молодих людей, але все-таки чимось особливий.
До читання надихнув подкаст Богдани Неборак і Анастасії Євдокимової «Наразі без назви».
До читання надихнув подкаст Богдани Неборак і Анастасії Євдокимової «Наразі без назви».
January 21, 2023
Місцями було важко читати. Зараз, епізод з Надійкою, сприймається як зґвалтування. Те, що говорить про жінок Надійчин чоловік, теж думки - що зараз трактуються дискримінацією.
Я жила в Києві на Подолі і багато разів проходила Нижній Вал і всі ті місця, що їх описує автор. Приємно впізнавати Київ.
Головного героя розхитує, подекуди в протилежні сторони. Один день він вирішує одружитись в інший покинути дівчину. В один і той самий день він хоче повернутись в село, а вже під вечір бачить зміст бути лише в місті. Якби я читала цей твір в школі, то думала що так не буває. Зараз мені здається, що це дуже реалістично.
Я жила в Києві на Подолі і багато разів проходила Нижній Вал і всі ті місця, що їх описує автор. Приємно впізнавати Київ.
Головного героя розхитує, подекуди в протилежні сторони. Один день він вирішує одружитись в інший покинути дівчину. В один і той самий день він хоче повернутись в село, а вже під вечір бачить зміст бути лише в місті. Якби я читала цей твір в школі, то думала що так не буває. Зараз мені здається, що це дуже реалістично.
February 6, 2024
«Місто� всьо 🤌
мала її ще кілька днів тому прочитати, але розтягувала задоволення, як могла (спойлер: так, мені зайшло)
спочатку було справді важко пробиратись крізь описи (я їх не люблю), але я старалась не думати про те, що я читаю опис, а зосередитись саме на сюжеті і (обоги) це спрацювало
так багато всього хочеться сказати про цю книгу (вже не можу дочекатись, коли прочитане сяду знімати)
мені сподобався стиль автора
мені сподобались дивовижні описи Києва
мені сподобалось те, який крінжовий Радченко і те, як він мене бісив
це вперше я отримала позитивні емоції від книги, де гг гидотний і огидний мені
і це вже заслуговує на повагу до Підмогильного
це вау
хочеться ще обговорити жінок у романі
кожна з них особлива по-своєму
найбільше, мені було шкода Зоську, бо в ній я бачила себе
я така ж поривчаста, вічно всім незадоволена, все мені не так, ще й настрій змінюється, як погода у березні
це типова я, тому так і привʼязалась до героїні
Надійка - це я, коли мені було 16-17
тиха, спокійна і наївна
щоправда, остання зустріч Стьопи з Надею показала, що це вже зовсім інша жінка
мені не надто сподобалась ця сцена
можливо через те, що вона була описана зі сторони Радченка, а він все бачив тоді в негативному світлі
Рита ж здалася мені надто ефемерною та ідеальною
знаєте, це той випадок, коли я хотіла, щоб роман не завершувався
мені було мало
я хотіла знати чим же закінчилась інтрижка Стьопи з Ритою, чи написав він свій твір, чи в нього припинились оці біди з головою, коли він сам не знав чого хотів і кидався в крайнощі 🫠
я ж кажу, що не люблю відкриті фінали
коротше, ще багато чого хочеться детальніше написати, але вже краще розповісти 🌝
я дико рада, що нарешті познайомилась з цим знаковим твором 🫶🏻
9/10
мала її ще кілька днів тому прочитати, але розтягувала задоволення, як могла (спойлер: так, мені зайшло)
спочатку було справді важко пробиратись крізь описи (я їх не люблю), але я старалась не думати про те, що я читаю опис, а зосередитись саме на сюжеті і (обоги) це спрацювало
так багато всього хочеться сказати про цю книгу (вже не можу дочекатись, коли прочитане сяду знімати)
мені сподобався стиль автора
мені сподобались дивовижні описи Києва
мені сподобалось те, який крінжовий Радченко і те, як він мене бісив
це вперше я отримала позитивні емоції від книги, де гг гидотний і огидний мені
і це вже заслуговує на повагу до Підмогильного
це вау
хочеться ще обговорити жінок у романі
кожна з них особлива по-своєму
найбільше, мені було шкода Зоську, бо в ній я бачила себе
я така ж поривчаста, вічно всім незадоволена, все мені не так, ще й настрій змінюється, як погода у березні
це типова я, тому так і привʼязалась до героїні
Надійка - це я, коли мені було 16-17
тиха, спокійна і наївна
щоправда, остання зустріч Стьопи з Надею показала, що це вже зовсім інша жінка
мені не надто сподобалась ця сцена
можливо через те, що вона була описана зі сторони Радченка, а він все бачив тоді в негативному світлі
Рита ж здалася мені надто ефемерною та ідеальною
знаєте, це той випадок, коли я хотіла, щоб роман не завершувався
мені було мало
я хотіла знати чим же закінчилась інтрижка Стьопи з Ритою, чи написав він свій твір, чи в нього припинились оці біди з головою, коли він сам не знав чого хотів і кидався в крайнощі 🫠
я ж кажу, що не люблю відкриті фінали
коротше, ще багато чого хочеться детальніше написати, але вже краще розповісти 🌝
я дико рада, що нарешті познайомилась з цим знаковим твором 🫶🏻
9/10
September 28, 2022
Stepan kommt vom Dorf in die große, titelgebende Stadt Kyjiw, um zu studieren. Der Anfang ist holprig für ihn. Die Stadt wirkt fast feindselig. Die Bürokratie behindert den jugendlichen Schwung. Stepan möchte die Stadt verändern. Am Ende verändert sie ihn.
In dem ukrainischen Roman von 1928 stecken mehrere Romane: Entwicklungsroman, Stadtroman, üԲٱdz und Gesellschaftsroman.
Neben Stepan spielt Kyjiw die Hauptrolle. Vergleiche mit Döblin, Joyce oder Dos Passos liegen nahe, zumal sich "Die Stadt" auf einem ähnlich hohen literarischen Niveau befindet. Die Anreise in die Stadt ist sprachlich noch sehr simpel. Die geordnete Welt des Dorfes steckt in der Sprache. Mit dem Eintauchen in Kyjiw wird alles komplexer und spannender. Das ist überaus clever konstruiert.
Obwohl das Buch mittlerweile fast hundert Jahre auf dem Buckel hat, liest es sich flüssiger als so mancher Gegenwartsroman. Ein gutes Beispiel dafür sind die Gespräche des Protagonisten mit dem Dichter Wyhorskyj.
Der Autor erzählt, er erklärt nicht. Er hat Vertrauen in seinen Text. Als Leser muss man sich ein eigenes Bild machen, sich eine eigene Meinung bilden. Man wird ernst genommen.
Ein Stück Weltliteratur, das man nun glücklicherweise in deutscher Übersetzung lesen kann.
In dem ukrainischen Roman von 1928 stecken mehrere Romane: Entwicklungsroman, Stadtroman, üԲٱdz und Gesellschaftsroman.
Neben Stepan spielt Kyjiw die Hauptrolle. Vergleiche mit Döblin, Joyce oder Dos Passos liegen nahe, zumal sich "Die Stadt" auf einem ähnlich hohen literarischen Niveau befindet. Die Anreise in die Stadt ist sprachlich noch sehr simpel. Die geordnete Welt des Dorfes steckt in der Sprache. Mit dem Eintauchen in Kyjiw wird alles komplexer und spannender. Das ist überaus clever konstruiert.
Obwohl das Buch mittlerweile fast hundert Jahre auf dem Buckel hat, liest es sich flüssiger als so mancher Gegenwartsroman. Ein gutes Beispiel dafür sind die Gespräche des Protagonisten mit dem Dichter Wyhorskyj.
Der Autor erzählt, er erklärt nicht. Er hat Vertrauen in seinen Text. Als Leser muss man sich ein eigenes Bild machen, sich eine eigene Meinung bilden. Man wird ernst genommen.
Ein Stück Weltliteratur, das man nun glücklicherweise in deutscher Übersetzung lesen kann.
July 16, 2018
Навряд чи Степан Радченко (чи то Стефан Радченко) колись стане у когось улюбленим літературним героєм. А завдання читача полягає у пошуку відповіді на питання «чому».
June 29, 2024
я дуже прониклась всією історією і персонажами, дуже хороше і цікаве чтиво
May 29, 2024
Валер’я� Підмогильний
“Місто�
Отже, всі численні перевидання, хвалебні рецензії, хайпи і вихваляння ціього роману є абсолютно� ВИПРАВДАНИМИ.
Насправді, чи не вперше під час прочитання книжки класика української літератури йому не хочеться давати фори, не хочеться давати поблажок і дружніх поплескувань по плечу. Я спокійно і холоднокровно порівнюю Підмогильного, Джойса і Мопассана і не можу знайти кращого. Хоча ні, все таки можу, в контексті “Портрету митця замлоду�, “Міста� і “Милог� друга� все ж виграє “Місто�.
Вражаючий, багатоголосий, сласний (!) урбаністичний роман про кар’єриста, поета, бабія і просто еталонного негідника. Цю книжку хочеться читати від і до не відпускаючи з рук. Я по берігав собі багато цитат і впевнений, що не раз перечитуватиму цей роман.
Про що? Про молодечі мрії і розчарування. Про любощі, голод, холод і перенасичення. Про шум міста, про порожнечу всередині.
Просто дуже добре написана книжка і нема на те ради.
Гарних цитат � багато. Нижче наведу тільки дві улюблені:
“Людин� не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку.�
“Ві� марно силкувався уявити вчорашній день, зрозуміти ту плутанину, що завела його в пастку, бо одна думка руйнувала раз у раз його згадування, вистромлюючись колючим вістрям із кожного спогаду, що він починав розгортати. Має женитись! Чи ба, де там має � мусить, бо сам напросився, сам набився, як останній йолоп, із цим безглуздим бажанням, що, здійснившись, поневолить і скує його. І весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в'язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв'язаними руками.
Відчув невідчіпну присутність так званої близької людини, що з нею муситиме ділитись думками, радощами й лихом, розріднюючи їх між двома серцями; що візьме під ніжний непомітний контроль його вчинки та наміри, стане постійним спільником його заходів і надій як обов'язковий до нього додаток, один раз обраний і на роки прилютований; що пробуватиме з ним у одній кімнаті, їстиме за одним столом, дихатиме тим самим повітрям � і скрізь буде вона, завжди буде вона: вночі чутиме її дихання, вранці бачитиме її обличчя, вдень знатиме, що чекає його, і ввечері здибається з нею на дверях, що вона відчинить. Відчув ліниве спання вдвох на ліжкові, дедалі звичніші спалахи пристрасті, що стануть одноманітні кінець кінцем, як чай та вечеря, обізнаність із чужою душею, де не буде вже таємниць, досяжність постійного тіла, яка вбиває жагу, нудьгу неминучих суперечок, коли викривається глибина розбіжності двох істот, та ще більшу нудьгу примирень � прояву безсилої покори перед долею.
Так розкрилась перед ним завіса шлюбних буднів, безконечної нори, де входять засліплені коханням, що гасне, своє діло зробивши, і він пручнувся, як мала мушка в тенетах великого павука, затріпотівши прозорими крильцями душі, щоб порвати облудне плетиво. Та це ж смішно � так марно себе занапастити! Глибоке співчуття, невичерпний жаль до себе огорнув його очі; йому схотілось приголубити та заспокоїти себе найласкавішими словами, як довірливу жертву людських стосунків.
За його стіною прокидались сусідні помешкання, загрюкали двері до кухні, зашуміли примуси, залунали піднесені жіночі голоси й дитячий плач. Він слухав це, почуваючи небезпеку цілком виразно, надзвичайно близько, зразу за порогом своєї кімнати, де вона похмуро стоїть, поклавши на клямку свою жахливу руку. «Так верещатиме моя дитина, так кричатиме моя дружина, а ось і мій басок щось невдоволено буркоче». Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах? І голос душі його певно відповів: «Та, безперечно, ні! Ні чорта ти, хлопче, не напишеш, каюк твоїм надіям! А шкода � ти здібний все-таки, що не кажи». Отже, мусить попрощатись із своїм дорогим внутрішнім світом, як той чернець із зовнішнім на порозі монастирської темряви!
Та чи ж тільки творчість його ляже жертвою на потворний шлюбний алтар? Хіба не дає він гуртову запродажну на всі свої поцілунки, безтермінового векселя на любов, наперед зобов'язуючись платити страшні відсотки повстримності? Безліч є жінок неопізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх � значить втратити! І з глибини пам'яті раптом повстали перед ним гнучкі постаті, десь бачені, колись здибані мельки на вулиці, ті постаті, що вражають очі на мить і лишаються в спогадах, як тихі поклики до майбутнього, перетоплюються в уяві на мрії, де об'єднано поодинокі, чуттями зібрані часточки в суцільний образ, що стає проти людини витвором іншого світу. Туга згнітила його � адже досі він любив жінок принагідних, випадково стрінутих на міському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи!�
“Місто�
Отже, всі численні перевидання, хвалебні рецензії, хайпи і вихваляння ціього роману є абсолютно� ВИПРАВДАНИМИ.
Насправді, чи не вперше під час прочитання книжки класика української літератури йому не хочеться давати фори, не хочеться давати поблажок і дружніх поплескувань по плечу. Я спокійно і холоднокровно порівнюю Підмогильного, Джойса і Мопассана і не можу знайти кращого. Хоча ні, все таки можу, в контексті “Портрету митця замлоду�, “Міста� і “Милог� друга� все ж виграє “Місто�.
Вражаючий, багатоголосий, сласний (!) урбаністичний роман про кар’єриста, поета, бабія і просто еталонного негідника. Цю книжку хочеться читати від і до не відпускаючи з рук. Я по берігав собі багато цитат і впевнений, що не раз перечитуватиму цей роман.
Про що? Про молодечі мрії і розчарування. Про любощі, голод, холод і перенасичення. Про шум міста, про порожнечу всередині.
Просто дуже добре написана книжка і нема на те ради.
Гарних цитат � багато. Нижче наведу тільки дві улюблені:
“Людин� не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку.�
“Ві� марно силкувався уявити вчорашній день, зрозуміти ту плутанину, що завела його в пастку, бо одна думка руйнувала раз у раз його згадування, вистромлюючись колючим вістрям із кожного спогаду, що він починав розгортати. Має женитись! Чи ба, де там має � мусить, бо сам напросився, сам набився, як останній йолоп, із цим безглуздим бажанням, що, здійснившись, поневолить і скує його. І весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в'язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв'язаними руками.
Відчув невідчіпну присутність так званої близької людини, що з нею муситиме ділитись думками, радощами й лихом, розріднюючи їх між двома серцями; що візьме під ніжний непомітний контроль його вчинки та наміри, стане постійним спільником його заходів і надій як обов'язковий до нього додаток, один раз обраний і на роки прилютований; що пробуватиме з ним у одній кімнаті, їстиме за одним столом, дихатиме тим самим повітрям � і скрізь буде вона, завжди буде вона: вночі чутиме її дихання, вранці бачитиме її обличчя, вдень знатиме, що чекає його, і ввечері здибається з нею на дверях, що вона відчинить. Відчув ліниве спання вдвох на ліжкові, дедалі звичніші спалахи пристрасті, що стануть одноманітні кінець кінцем, як чай та вечеря, обізнаність із чужою душею, де не буде вже таємниць, досяжність постійного тіла, яка вбиває жагу, нудьгу неминучих суперечок, коли викривається глибина розбіжності двох істот, та ще більшу нудьгу примирень � прояву безсилої покори перед долею.
Так розкрилась перед ним завіса шлюбних буднів, безконечної нори, де входять засліплені коханням, що гасне, своє діло зробивши, і він пручнувся, як мала мушка в тенетах великого павука, затріпотівши прозорими крильцями душі, щоб порвати облудне плетиво. Та це ж смішно � так марно себе занапастити! Глибоке співчуття, невичерпний жаль до себе огорнув його очі; йому схотілось приголубити та заспокоїти себе найласкавішими словами, як довірливу жертву людських стосунків.
За його стіною прокидались сусідні помешкання, загрюкали двері до кухні, зашуміли примуси, залунали піднесені жіночі голоси й дитячий плач. Він слухав це, почуваючи небезпеку цілком виразно, надзвичайно близько, зразу за порогом своєї кімнати, де вона похмуро стоїть, поклавши на клямку свою жахливу руку. «Так верещатиме моя дитина, так кричатиме моя дружина, а ось і мій басок щось невдоволено буркоче». Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах? І голос душі його певно відповів: «Та, безперечно, ні! Ні чорта ти, хлопче, не напишеш, каюк твоїм надіям! А шкода � ти здібний все-таки, що не кажи». Отже, мусить попрощатись із своїм дорогим внутрішнім світом, як той чернець із зовнішнім на порозі монастирської темряви!
Та чи ж тільки творчість його ляже жертвою на потворний шлюбний алтар? Хіба не дає він гуртову запродажну на всі свої поцілунки, безтермінового векселя на любов, наперед зобов'язуючись платити страшні відсотки повстримності? Безліч є жінок неопізнаних, безліч чарівних облич і витончених тіл, що проминути їх � значить втратити! І з глибини пам'яті раптом повстали перед ним гнучкі постаті, десь бачені, колись здибані мельки на вулиці, ті постаті, що вражають очі на мить і лишаються в спогадах, як тихі поклики до майбутнього, перетоплюються в уяві на мрії, де об'єднано поодинокі, чуттями зібрані часточки в суцільний образ, що стає проти людини витвором іншого світу. Туга згнітила його � адже досі він любив жінок принагідних, випадково стрінутих на міському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цілуватиме його весняної ночі в темному паркові, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, підводячи на освітлених ділянках радісні очі. І от він хотів перетяти до неї шляхи!�
Displaying 1 - 30 of 400 reviews
Can't find what you're looking for?
Get help and learn more about the design.