ŷ������

“Життя �� це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем.”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Він починав розуміти, що розпорядок гарний тільки тоді, коли його сам до себе з доброї волі прикладаєш, і що це річ дуже прикра, коли його прикладають до тебе інші.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Людина не могла б вигадати багатоособових богів, не бувши сама різноманітна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втілення для кожного з них, і прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалізацію людської істоти, тобто всихання її уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя кінець кінцем �� це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди �� астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Людина дурить себе частіше, ніж має змогу сказати собі правду, бо є непомітні, �� та ще на зацікавлене око! �� дрібнісінькі чинники, що спричиняють аж надто важливі процеси в душі, так само, як від невидних бацил залежить фізичний стан тіла.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“�� Вогонь любові запашний тільки мить! �� скрикнув він у захваті. �� Потім на ньому починають варити борщ.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Жінка продається, а людина - ні.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати - ти раб.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Поки українці не навчаться добре одягатися, вони не будуть справжньою нацією. А для цього треба смаку.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“На межі двох діб неминуче з'являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, �� на гостроту зору. Найкращі слуги життя �� засліплені й підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Знаєш, що таке радість? Це ефір. Він випаровує за одну мить. А біль держиться й держиться без кінця...”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“А ось гляньте, �� він показав на свою бібліотеку. �� У мене багато книжок. Я люблю купувати їх і читати теж. А знаєте, єсть такі, що купують і не читають. Купують і ставлять на полицю. Смішно, правда? І багато є смішного. Ви ще молоді �� я не кажу, що ви дурень, боронь Боже! А колись побачите, що читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане.”
― Valerian Pidmohylny, Місто

“скучив за Києвом. Стояв коло шибки в вагоні й дивився �� він широко лежить, як величезний краб. І будинки здаються картонними на горбах. Великий, чарівний! Коли зійшов з вагона, коли відчув під ногами його ґрунт, коли побачив себе в ньому �� я затремтів. Це дурниця, звичайно. Але де ви знайдете такий простір, таку могутню розлогість вулиць? І на кожному кроці бачите спогади, ступаєте ногами в сліди предків. Вчора я обійшов його, оглянув усе, навіть знайомі ґанки. І бачу �� все як було, немов мене чекало. Чудне почуття �� немов чекало мене! Мені здається навіть, що до людини не можна так прилюбитись, як до мертвої речі.”
― Валер’я�� Підмогильний, Місто

“Як смішно пригадувати! Бо все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп

Частина друга. XIV”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“...з жахом відчув, як западається між ними мовчанка, нудна, дратівлива мовчанка людей, яким не варто здибатись

Частина друга. XIV”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності

Частина друга. XIV”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Степ!... Ясний, гарячий спогад повстав у ньому, спогад нерухомої ночі й заколисаних просторів, безмежності неба й землі, синьої тиші місячного сяйва. Лежати горілиць у траві, розкинувши руки, без шапки, босоніж, дивитись на золоте, блакитне, червоне, зеленаве мерехтіння зірок, розсипаних по небу чиєюсь доброю, могутньою рукою. І почувати ту руку в подихах повітря на обличчі, і заснути стомленому від споглядання далечини в таємному з нею злитті.

Частина друга. XIII”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“І відчув турботну радість від цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвітня мла, яку проріже зараз ясний промінь

Частина друга. XIII”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Це була майже образа для нього, замах на усталені звичкою права, ба, навіть на саме його "я", що в постійному користуванні обертає мертву річ у свою невідбірну частину

Частина друга. XIII”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Диво людської душі, яка моментами голоду так міцно й яскраво допадається дрібниць, що вони, не знані допіру, раптом стають виплеканою в нетрях серця подією, відповідником тоскних мрій, здійсненням неясних прагнень!

Частина друга. XIII”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Вдома хвилювання, приспане вдень стороннім клопотом, знову в ньому прокинулось

Частина друга. XI”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Думав, що гуляє, як гуляють усі сонячного дня, для спочинку й провітрення

Частина друга. X”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Траплялись сонячні ранки, ранки теплих вітрів, що несли з далеких полів дух вогкого ґрунту й торішнього зілля, млосну запашність житньої прорості й набряклого яблуневого цвіту. Траплялись тихі, замріяні дні, коли в крові, відгукуючись на шумування природи, прокидається проста потужна радість життя, коли душу опановує той безтямний порив, що вів предків до вівтарів весняного бога

Частина друга X”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“На молодому весняному небі, що поглибшало й посинішало під збадьорілим промінням, збирались на його обрії темні хмарки, що ледве помітні, ще прозорі, але сумні, як перші сльози бурульок вздовж високих дахів

Частина друга. X”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Природа для нас - спогад і спочинок (Вигорський)

Частина друга. IX”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Але в світі нема нічого світлого без тіні... (Вигорський)

Частина друга. IX”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“В ту мить йому воскресало давнє почуття незмірності вночішнього степу, завмерлого спокою рівнин під неозорим мінливим небом, що він споглядав самотньою дитиною з захватом і тремтінням. І, як тоді, невиразні бажання колихалися у нім, мов хлюпіт легкої хвилі по шелесткому піску

Частина ІІ. IX”
― Валер'ян Підмогильний, Місто

“Спільність даху зближує людей не так тим, що вони можуть одне перед одним свої високі якості проявити, як тому, що незмога їм заховати брудних сторін свого життя, що, на жаль, належать до базисних.

Частина друга. II”
― Валер'ян Підмогильний, Місто