Не знаю, що я очікував тут прочитати, певно, щось як у найбільш цитованому листі Петрова (номер 178 у цьому виданні), де про коробку цукерок, що впалаНе знаю, що я очікував тут прочитати, певно, щось як у найбільш цитованому листі Петрова (номер 178 у цьому виданні), де про коробку цукерок, що впала зі столу, життя, що розламувалось на шматки тощо, але річ у тому, що це виняток: Петров не був схильний до відвертостей навіть в листуванні з коханою.
«Вот видишь, в чем заключается разница между содержанием Твоего письма и моего: Ты пишешь о высоких и печальных вещах, о композиторах и музыке, а я все об обыденных и банальных, как и надлежит человеку с видом Санчо Пансо, с сугубо прозаической натурой».
Петров, звісно, іронізує, але листи справді доволі прозаїчні, переважно про побутові речі. Що спільного у Петрова цих листів, і скажімо, Петрова зі спогадів Шевельова? Лише одна фраза. Шевельов згадує, як у серпні 1946-го Петров казав йому за чаркою: «Усі мої бажання завжди здійснюються!». 11 вересня 1953-го Петров писав у листі до Зерової: «Я думаю, что это так будет, потому что иначе не может быть, потому что я этого хочу, а то, чего я кгода-либо хотел, всегда осуществлялось»....more
Колись один із героїв цієї книжки написав такі рядки:
Коли під ранок ти відчуєш знову, що речення тісні, мов комірці, і розірвеш строфу восьмирядкову, � вКолись один із героїв цієї книжки написав такі рядки:
Коли під ранок ти відчуєш знову, що речення тісні, мов комірці, і розірвеш строфу восьмирядкову, � вважай: це крутять блюдечко мерці і дух твій викликають на розмову�
Але потрібні їм слова не ці. Мовчи. Мовчи. Того, що ждуть спірити, не велено живому говорити.
Вольвач мовчати не став, втім, не певен, що спірити хотіли почути саме це, принаймні не всі з них. Але певно це цікаве читання для живих, хоч і доволі строкате та еклектичне. Єдине, що поєднує героїв книжки � вони відіграли певну роль в житті автора, власне, це своєрідна автобіографія, розказана через життя інших, та це не лишає кожний розділ самостійної цінності. Позбавлені формальної об’єктивност� та чорно-білої категоричності, вони створюють переконливо живі портрети. У Вольвача талант до влучних коротких описів, читаєш «сидів собі, темнів бусинками очей за пузатими скельцями, борідкою та хвостиком доповнюючи образ півзаснулої хохулі» й розумієш, що краще автора цитованого вірша Римарука не описати. Окрім перших двох розділів про запорізьких маргіналів Йогу та Єгора, решта присвячена людям достатньо відомим, переважно літераторам: тут «поет, якого переїхав трактор» Микола Холодний, єдиний лавреат малої Шевченківської премії Олесь Ульяненко, напівзабуті прозаїки Іван Гнатюк та Микола Кравчук, маршал Вінграновський, Іван Ф. Драч, поети київської школи Вишенський та Рубан, Павло Загребельний, незламні комуністи Борис Олійник та Олександр Сизоненко, дисидент Валентин Мороз, божевільний львівський художник Мирослав Ягода, гості з Росії Ілья Кормільцев і Едуард Лімонов. Мій особистий фаворит � есей «Людина з виголеними скронями» про поета Валерія Іллю, одного з засновників київської школи й видавця «відновленого» журналу «Основа», його можна прочитати . ...more
Йогансен колись писав, що українська література слабує на мовну гіпертрофію й фабульну анемію. Ця тенденція помітна й досі, але у «Магнумі» ситуація Йогансен колись писав, що українська література слабує на мовну гіпертрофію й фабульну анемію. Ця тенденція помітна й досі, але у «Магнумі» ситуація майже протилежна: давно я зустрічав настільки позбавленої стилістичної індивідуальності мови. В тексті переважають короткі прості речення, й це поступово починає дратувати. З іншого боку, тут є сюжет з (майже) детективною загадкою, цікаві персонажі й Лісабон, та виглядає це наче скелет без м’язі�, як щось потенційно цікаве, але незавершене....more
Керуак хоч і писав все життя одну книгу, в сенсі з тими самими персонажами й собою як головним героєм, але вони можуть сильно відрізнятись за стилем іКеруак хоч і писав все життя одну книгу, в сенсі з тими самими персонажами й собою як головним героєм, але вони можуть сильно відрізнятись за стилем і настроєм. Щойно прочитавши «Волоцюг дгарми» з їхнім бадьорим оптимізмом, я взявся за «Біґ-Сур» і отримав somthenig completly different. Втомлений славою й докучливими фанатами письменник, намагаючись вийти з запою погоджується пожити в хатині приятеля у Біґ-Сурі, спочатку все ніби непогано, а потім все летить шкереберть, герой поступово спивається і божеволіє, останню третину роману читати, м’як� кажучи, важкувато. Якщо Комубук його колись перевидасть, хай на обкладинці наведуть цитату "«Біллі, я не хочу одружуватися. Мені страшно...» � «Страшно?» � «Я хочу повернутися додому і померти разом зі своїм котом»", думаю, буде гарний маркетинговий хід....more
Люблю питому американську традицію, що йде від Торо й Вітмена, для яких література була ані вигадкою, ані автобіографією, а засобом осягнення життя. КЛюблю питому американську традицію, що йде від Торо й Вітмена, для яких література була ані вигадкою, ані автобіографією, а засобом осягнення життя. Керуак, безумовно, до неї належить. Та чи перевершив він попередників? Сумніваюся. Керуак був генієм місця і часу, поза якими він погано вписується і читається. Можна зауважити що він збагатив означену традицію буддизмом, але це дуже вибірковий й еклектичний буддизм. Наслідки були радше сумні. Fun fact: у третьому номері «Всесвіту» за 1991 рік назву цього роману переклали як «Пестунчики дгарми» (с. 165)....more
Науково-популярний нон-фікшн у жанрі теплі історії без брому. Не дуже зрозумів, чому українські світи в назві стоять у множині, бо йдеться виключно прНауково-популярний нон-фікшн у жанрі теплі історії без брому. Не дуже зрозумів, чому українські світи в назві стоять у множині, бо йдеться виключно про шляхту. Захопливе читання, основне джерело історій судові книги руських воєводств, з цього могла б вийти не одна legal drama. Не менш цікаві зауваження авторки щодо роботи з подібними джерелами та їхньої інтерпретації. Книжка сповнена ревізіонізмом щодо народницького наративу української історії та бажанням зробити шляхту великою знову. Також це гарний приклад, чому порочна практика готувати поспіхом видання до Арсеналу або львівського Форуму має зникнути: кількість хибодруків неприємно дивує....more
У «Затьмаренні» немає звиклого науково-фантастичного антуражу. Авторська післямова завершується переліком загиблих від наркотиків друзів Діка, вони є У «Затьмаренні» немає звиклого науково-фантастичного антуражу. Авторська післямова завершується переліком загиблих від наркотиків друзів Діка, вони є прототипами героїв роману. Спочатку здається, що це найбільш приземлений та реалістичний твір Діка, сюжет неквапливо розвивається, оповідь наполовину складається з диких наркоманських діалогів, лише небагато деталей, типу шифрувальних костюмів, отямлюють читача що це майбутнє (для нас вже минуле - 1990-ті роки). Та незабаром на читача вивалюються улюблені теми автора: наркотик С, що вживають герої, виробляють з квітки Mors ontologica, онтологічної смерті, непереборної ентропії, від якої годі сховатись; наслідок вживання � напівкулі мозку починають працювати окремо й головний герой бачить дві реальності, в яких заплутується. План боротьби зі смертю в Діка християнський � лише смертю, повністю принісши себе в жертву наркотику, герой отримає шанс викрити його виробників. Амінь....more
Важко без певного гумору сприймати роман, де боротьба двох корпорацій за ринок збуту наркотиків переростає у боротьбу за християнську метафізику, але Важко без певного гумору сприймати роман, де боротьба двох корпорацій за ринок збуту наркотиків переростає у боротьбу за християнську метафізику, але за таке ми й любимо Діка....more
Читав в першу чергу задля «Української богеми» Карманського та інших спогадів молодомузівців. Їхню коротку прозу, представлену в аналогії, зараз сприйЧитав в першу чергу задля «Української богеми» Карманського та інших спогадів молодомузівців. Їхню коротку прозу, представлену в аналогії, зараз сприймати важко. У додатку є цікаві статті Мирона Степняка (ще з доби «Червоного шляху») та сучасної польської дослідниці Аґнєшкі Матусяк....more
У нас люблять посилатись на цю монографію для спростування вини Петлюри у погромах, буквально вчора натрапив на відому цитату з неї у ІсторичноУ нас люблять посилатись на цю монографію для спростування вини Петлюри у погромах, буквально вчора натрапив на відому цитату з неї у Історичної правди:
«Довести, що Петлюра був відповідальний за погроми як суб'єкт, неможливо; дійсно, всі доступні свідчення вказують, що він аж ніяк не був організатором погромів. З іншого боку, як очільник держави він повинен був нести відповідальність за вчинки своєї армії, незважаючи на те, що сам досить слабко контролював її.»
Проте Абрамсон досліджує не лише погроми, але й менш відому загалу спробу створення єврейської автономії в УНР і співпраці українських та єврейських політиків у Центральній Раді та Міністерстві єврейських справ. На українську сторону єврейських політиків схилила зростаюча сила українського руху, послідовна відданість автономії та підтримка політичної єдності земель колишньої Російської імперії. Останній пункт був визначальним, і коли на початку 1918 року Україна проголосила незалежність, єврейсько-українська співпраця почала тріщати оп швах. До того ж єврейські політики мали ті ж самі вади, що й українські: брак державницького досвіду, схильність до партійних інтриг та недалекоглядність. Характерний приклад � питання єврейської самооборони після перших погромів, яке виявилось досить дискусійним. Єврейські соціалістичні партії Ради схилялися до того, щоб сформувати слідчі комітети з метою вивчити всі деталі, бувши не в особливому захваті від ідеї створення загонів самооборони. Сіоністи навпаки, ідею організації загонів підтримували. Центральна Рада й генеральний секретар військових справ Симон Петлюра вважали їх також слушним задумом. Та Моше Рафес із Бунду заявив, що єврейські військові частини лише провокуватимуть подальші погроми (sic!), а Макс Шац-Анін із Фарейнікте попередив, що така ідея � «проти інтересів і волі народу». Ідея зійшла нанівець, подальші події добре відомі. ...more
Я очікував, що цю книгу буде важко читати перш за все емоційно, через описані тортури та знущання. Та виявилось що, найбільший виклик вона кидає розумЯ очікував, що цю книгу буде важко читати перш за все емоційно, через описані тортури та знущання. Та виявилось що, найбільший виклик вона кидає розуму. Описаний досвід настільки межовий, що його важко співвіднести з висланим й співчувати. Натомість розуму складно впоратись з зображеним абсурдом. Проте її варто читати, щоб краще розуміти, що робить людину людиною й наскільки легко перестати нею бути. Добре протвережує. ...more
Loading...
